Пацюк раптом спинився. Ще мить — і він стрибне на Люку! Вони дивилися одне на одного — потвора із скуйовдженою шерстю й палаючими червоними дикими очима і золотокоса дівчина з блідим рішучим обличчям.

Блискавично, як пружина, пацюк звився в повітрі. Його довге тіло витягнулося в одну лінію. Але так само швидко Люка скерувала на пацюка палаюче міліметрове проміння — зовсім так, якби вона хотіла відбити напад, захищаючись лампою. Пролунав голосний писк. Не долетівши до Люки на якийсь десяток сантиметрів, пацюк конвульсійно сіпнувся, відчайдушно обернувся і впав на підлогу. Він тремтів, шалено терся мордою об підлогу, огидно пищав і тицявся обпаленим носом об ніжку стола.

Люка пильно стежила за потворою. Дівчина розуміла: вбити пацюка промінням, та ще протягом однієї секунди, не можна. Що ж робити далі? Повторити удар. До певного часу, обпалюючи пацюка, їй пощастить відбивати напад, але тільки доти, доки вкрай розлютоване страховисько не проскочить знизу, у мертве поле, якого проміння не сягало. Може, їй допоможе кіт?.. Але він бився з пацюком. Велетенська поранена потвора не здавалася. Бійка тривала. Що ж буде з нею, Люкою…

Вибігти з лабораторії вона не встигне… Покликати когось — вікно зачинене… подзвонити, сповістити про загрозу — телефонний апарат висить далеко на стіні…

І знову щаслива думка майнула в Люки. Тримаючи однією рукою рукоятку генератора, щоб бути напоготові до раптового нападу пацюка, дівчина схопила довгу паличку, на якій Богдан відраховував метри й сантиметри, коли вимірював відстань експозиції. Цією паличкою Люка обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка… і опустила його. Знову підняла і знову опустила, в той же час стежачи за пацюком, що явно готувався до наступного стрибка.

Отак… піднімати й опускати гачок… На станції збагнуть, що тут щось трапилось… Подавати сигнал за сигналом…

Та ось пацюк знову присів, люто дивлячись на дівчину. І знову повторилося те саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий писк обпаленої тварини, що, так само сіпаючись, упала на підлогу. Люка ледве трималася на ногах. Але майже механічно, як машина, вона піднімала й опускала гачок телефонного апарата.

Перший пацюк уже лежав на підлозі, безпорадно дриґаючи лапами. Але й кіт сидів, зализуючи рани й поглядаючи на другого пацюка. Той, засліплений люттю, не звертав на нього уваги. Втім, і кіт уже не міг напасти на свого ворога.

— Невже на станції не помітять моїх сигналів?.. — думала Люка. — Боже, я ж не можу нічого більше зробити!

Пацюк знову готувався стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий писк… Люка відчувала, що ось-ось знепритомніє. Пацюк упав зовсім близько від Люки. Що робити? Де шукати порятунку? Адже дівчина знала, що пацюкові варт лише торкнутися її, і вона від цього огидного дотику втратить свідомість.

Люці здалося, що вона чує сморід мерзенної тварини. Голова пішла обертом, дівчина ледве стояла на ногах, тримаючись за ручку генератора. Пацюк знову плазував до неї.

— Ні… я більше не можу…

Люка відпустила рукоятку й безсило похилила голову. Хай буде, що буде!

Вона почула, як тихо стукають пазури пацюка. Страховище все ближче і ближче підповзало до неї… от… воно торкнеться її, вчепиться зубами…

Раптом Люка почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук вразив її:

— Вогонь! Вогонь!

Гучний постріл… ще… Дівчина розплющила очі і підвела голову. На порозі стояв Сашко, за ним — Богдан. Сашко тримав рушницю, з її дула ще вився голубий димок. Пацюк нерухомо лежав на підлозі. Хтось — Люка не знала, хто саме, — узяв її за руки. Вона всміхнулася. І знову перед очима все попливло, загойдалося, переплуталося. Вона спромоглася тільки сказати:

— А я думала… що ви… вже не встигнете… думала..

Не закінчивши фрази, дівчина похилилася. Її підхопили міцні руки Богдана. Він був блідий, як і Сашко. Позаду біг Петро. З генератора все ще зривалися потріскуючи сухі фіолетові іскри. Але Люка вже нічого не чула й не бачила: вона була непритомна.

11. ДАНИЛО ЯКОВИЧ СТУРБОВАНИЙ

— Якби таке мені колись розповіли, я б ніколи не повірила, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу. Той тільки похитав головою.

Старий багато чого бачив на свому віку. Він пережив кількох керівників лабораторії, де був незмінним прибиральником, він звик до наукових експериментів, знав їм ціну і завжди ставився до них з повагою. А чудесна подія з його волоссям остаточно зробила Андрія Антоновича прихильником наукових досягнень. І все-таки на його обличчі застигло здивування, так само як і на обличчі Ганни.