Але ж хто другий? Якийсь старший чоловік, вусатий, у білих штанях, босий. І чому в хлопця на шиї автомат?

– Іванов, займіть позицію на горищі! — наказав. — Контролюйте підходи з боку лісу. Горянський, станьте біля дверей. Стріляти тільки за моєю командою! — лейтенант підтягнув до себе автомат, клацнув затвором.

Андрій, зістрибнувши з коня, попрямував до дверей хижі, та, згадавши про замок, гукнув Пилипа:

— Відчиняй швидше!

— Замок там тільки для годиться… Лейтенант так наказав…

«Звичайно, — подумав хлопець, — а коли б тут щось трапилось? Виламуй двері?..»

Він штовхнув двері плечем і ледь не потрапив в обійми Горянського. Той поклав одну руку йому на плече, другою схопив автомат.

— А-а… — здогадався Андрій. Віддав солдатові зброю, пошукав очима лейтенанта. Нарешті звик до напівтемряви, побачив, що Бутурлак сидить біля вузенького віконечка на ослоні. Під його допитливим поглядом зробилося соромно, наче він завинив у тому, що сталося.

Андрій опустив голову, мовив, похнюпившись:

— Пробачте нас, трапилось таке… Скоро тут будуть бандери, і вам слід тікати! — гадав, що зараз усі почнуть розпитувати, але лейтенант, здавалося, не змінив і пози. — Ми не винні, так вийшло…

Бутурлак запитав коротко:

— Хто це з тобою?

— Вуйко Антон. Пилипів батько.

— Добре… — кивнув головою лейтенант. — Поклич вуйка Антона сюди.

Старий Демчук виговорював щось Пилипові. Почувши, що його гукають, зайшов до хижі, став біля дверей, та Горянський вказав йому місце перед лейтенантом.

— Тепер розповідай, — наказав лейтенант Андрієві.

Хлопець говорив збиваючись і не дуже складно, але Бутурлак слухав, не перепитуючи.

Коли нарешті Андрій замовк, лейтенант перевів погляд на старого.

— Отже, ви, дядьку Антоне, зможете провести нас? — запитав. — Яким шляхом?

— Прошу, пане-товаришу, є дві дороги. Або ж навколо села до Темного лісу, або ж болотами. Якщо до Темного лісу, то на бандер можна натрапити, а болотами, правда, небезпечно… Але пройдемо.

— Там тільки вуйко дорогу знають, ніхто з села не ходить, навіть я, — швидко вставив Андрій. — Якщо вони кажуть, що проведуть, то проведуть, не сумнівайтеся.

— А ми й не сумніваємось. — Лейтенант розгорнув планшет. — Йдіть до світла, дядьку Антоне.

Андрій слухав, як лейтенант обмірковує із старим Демчуком шлях через болота, й дивувався.

Хлопець досі перебував у гарячково-збудженому стані, від нетерпіння переступав з ноги на ногу. Гадав: почувши, що бандерівці дізналися про їхню схованку, розвідники стривожаться, почнуть негайно збиратися, а лейтенант спокійно схилився над картою, наче раніше не мав часу вивчити її. Не знав, що цей зовнішній спокій свідчив про високу внутрішню зібраність солдатів, готовність будь-якої секунди прийняти смертельний бій з ворогом.

Нарешті лейтенант клацнув кнопками планшета й підвівся.

Сержант Іванов зісковзнув з горища, став за спиною Бутурлака. Горянський відступив од дверей, даючи дорогу. Та лейтенант стояв, машинально поправляючи ремінь автомата. Зиркнув на Андрія, перевів погляд на Демчука й запитав у старого:

— Бандерівці, звичайно, дізнаються, хто допоміг нам. Що станеться з вами?

— Най пан офіцер не сушить цим собі голови. — Демчук поліз у кишеню за махоркою, та передумав. — Жінка моя, певне, уже зібралася, а ми з хлопаками пересидимо десь у лісі. — Осміхнувся у вуса. — Пересидимо, якщо наші не дуже баритимуться, так і скажіть начальству: зачекалися тут. Точно кажу, зачекалися, най не думають, що всі тут бандери, скоро їм в'язи скрутимо!

Така довга тирада, видно, далась йому нелегко — усміхнувся сором'язливо й розгладив вуса.

— Що з цим? — Горянський підважив на руці відібраного в Андрія «шмайсера».

Бутурлак сковзнув поглядом по хлопцеві. Махнув рукою і мовив:

— Твій він, чи що? Віддай.

— Спасибі, вуйку! — Андрій радісно схопив зброю.

Пилип, побачивши, що Андрієві повернули автомат, поліз у куток хижі, відкинув старі сіті, зсунув ящик і також витягнув «шмайсера».

— Ах ти ж, малий вар'яте! — не витримав батько. — Ану, дай сюди!

Пилип відступив у глиб хижі, дивився рішуче й зброю тримав міцно.

— Я за сто метрів пляшку розбиваю, — пояснив, і це прозвучало, як гідна відповідь батькові.

— Що поробиш, війна… — мовив Бутурлак. — Під час війни всі дорослішають.

Старий дав лейтенантові дорогу. Подумав: війна таки загартовує людей. Цьому лейтенантові років двадцять чи двадцять один, а вже офіцер, і той сорокарічний здоровань беззаперечно слухається його наказів. Зніми ж із лейтенанта мундир і одягни в сорочку — звичайний собі сільський парубок, ну, трохи старший за Пилипа. І по шиї можна дати, якщо за діло…