Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.

— Пів на другу.

— Там зараз перерва, — полегшено зітхнув Андрій. — Одержимо потім.

Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.

— А я вам подарунки привіз, — мовив підкреслено байдуже. — Оце тобі, Андрію, — простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. — Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… — простягнув Пилипові майже такого ж годинника. — Ще Сергійкові дарунок є, — переклав щось у валізці, — а тобі, Вірочко, ось…

— Шоколад! — радісно вигукнула дівчина.

Справді, Бутурлак тримав велику плитку шоколаду, акуратно загорнуту в срібну фольгу.

Андрій притулив годинника до вуха, слухав, як м'яко й безшумно цокає. Зиркнув на Пилипового: теж гарний, та, либонь, не такий, як у нього. Хотілося застрибати на одній нозі — аж до вулиці й назад — оце так дарунок!

У них на всі Острожани є один наручний годинник, у Петра Андрійовича, ще кілька ходиків по хатах, і ось тобі…

Пилип тримав свого на долоні, дивився, як бігає секундна стрілка — не відводив погляду і аж зблід від хвилювання. Підвів очі на Бутурлака, мовив несміливо:

— Але ж це така коштовність… Я не смію…

Лейтенант скуйовдив йому чуприну.

— Смієш, — зареготав весело, — ти, Пилипе, все зараз смієш! Повір мені, скоро згадуватимеш мої слова.

Віра обережно зняла з шоколаду фольгу. Розломила на рівні чотири частини.

— Це Сергійкові, — знову загорнула чвертку, а дві простягнула хлопцям. — Пригощайтеся!

— Тобі ж шоколад, — спробував запротестувати Пилип, та не дуже наполегливо: рот наповнився слиною, і від шоколадного запаху засвербіли ніздрі.

— Якщо дівчина пригощає, відмовлятися нечемно, — посміхнувся Бутурлак.

Андрій одламав від своєї порції кілька маленьких квадратиків, повернув Вірі. Та не дуже пручалася, і хлопцеві було приємно дивитись, як її тоненькі й наче прозорі пальці гладили шоколадні шматочки.

Почувся гуркіт мотора, і на подвір'я в'їхав міліцейський газик. Ярощук зістрибнув з переднього сидіння, а машина покотила в гараж. Капітан зупинився перед лавкою. Запитав Андрія:

— Який з себе Коршун?

— Затримали Грицька? — скочив той на ноги. — І Коршуна?

Ярощук похитав головою.

— Спізнилися. Мабуть, ви налякали їх, і вони втекли. То який із себе Коршун?

— А такий… Ну, як ви — кремезний…

— Як я, кажеш, — задумливо мовив капітан. — Що ж, це підходить.

— Що підходить?

— А-а… — махнув рукою Ярощук, — здогадки…

Капітан відкликав Бутурлака, розповів про результати обшуку.

— Здається мені, — мовив на закінчення, — проґавили ми сьогодні самого Коршуна. І з'явився він тут недаремно. Подумайте, лейтенанте, може, й справді не варто їхати в Острожани?

— Якщо вже ви починаєте мене розраджувати, обов'язково поїду, — одповів Бутурлак. — До речі, ви не подумали, що скажуть про мене вони? — кивнув на хлопців.

— Щасливої дороги, — простягнув йому руку Ярощук.

Андрій прокинувся, коли ще не почало розвиднятися.

Бутурлак спав, солодко посопуючи. Хлопець запалив у сінях свічку, написав лейтенантові кілька слів на обгортковому папері. Дістав з погреба глечик молока, поставив на столі поруч з запискою і, не рипнувши дверима, вискочив надвір. Підхопив плетеного з лози кошика й побіг стежкою поміж городами до лісу.

Учора ввечері Бутурлак запитав, чи є в навколишніх лісах гриби — давно не ласував ними, хлопець вирішив зранку набрати хоч півкошика. Знав грибні місця неподалік від села, де траплялися рижики й білі — півкошика чи кошик набрав би завжди.

Небо на сході посвітлішало, але в лісі ще була сутінь, і Андрій інтуїтивно знаходив потрібну стежку. Роса одразу намочила холоші стареньких штанів. Андрій ішов швидко, скоро розігрівся, навіть захотілося пити.

Напився з лісового джерела. Розгріб ще торішнє напівгниле листя, вода одразу набігла в копанку, нахилився й сьорбав просто з неї, відчуваючи приємний запах моху і якогось гіркуватого кореня. Подумав, що смачнішої води не пив за все життя й навряд чи питиме, відсьорбнув ще раз і лише тоді відірвався.

Почало сіріти і в лісі.

Андрій повагався трохи — куди йти: ліворуч, де починався густий ялиновий ліс, могли бути рижики, просто, в дубах, — боровики. Вирішив: краще принести боровиків, все ж вважаються королівськими грибами, хоч сам Андрій віддавав перевагу рижикам. Вважав, що нема смачнішого гриба, ніж підсмажений ялинковий рижик — твердий, хрумкотливий і пахне лісом.

Пішов до дубів непоспішливо, мав час, поки сонце не підніметься над лісом, не проб'ється ранішніми променями в дубову гущавину: гриб. уміє ховатися в сухому листі, і в сутінках його не побачиш.