— Відчиніть, громадянко Груздьова! З сільради до вас, по ділу!

— Тиняються тут уночі… — почулося з-за вікна. — Не відчиню, приходьте вранці!

– Іменем Совітської влади! — підвищив голос Демчук. — Відчиніть, бо виламаємо двері!

— А ламайте, — обізвалась жінка, — якщо вже маєте право!

— Маємо!

— Якщо тобі, старий дурню, пляшки захотілося, так би й мовив!

— Громадянко Груздьова, за образу Совітської влади!..

— Яка ж це образа, — позадкувала жінка. — Добре, стривай, відчиню вже.

Вона затрималась ненадовго, певно, вбиралася — відсунула засув і, побачивши ще трьох чоловіків, не злякалася.

— Проходьте, зараз запалю світло, — відступила, пропускаючи до хати. — Тихше, дочка спить.

Груздьова вигорнула з печі жаринку й почала роздмухувати. Бутурлак покалатав коробкою з сірниками. Груздьова почула, залишила жаринку, піднесла лейтенантові свічку. Відступила на крок, роззирнулася. Мовила з усмішкою:

— Таке добірне товариство, перепрошую… Якщо справді закортіло, то пляшка знайдеться.

Але свічка в руці дрібно тремтіла, виказуючи хвилювання.

Демчук стояв мовчки, роздивляючись. На ліжку в кутку, чудовому нікельованому ліжку з кулями на спинках спала дівчинка — розкинула руки, розметала волосся на подушці, тихо дихаючи. Мати, видно, спала поряд — ковдра відкинута й подушка прим'ята.

Вербицький, випередивши Демчука, ступив уперед, забрав у Груздьової свічку, тицьнув Ротачеві.

— Потримайте, — попросив і обернувся до жінки. — Руки, — наказав, — простягни руки!

— Чого тобі треба? — запитала Груздьова тихо, озирнувшись на ліжко. — Вламуються в чужу хату!..

— Руки! — підвищив голос, і вона простягнула — голі до ліктя, повні руки.

Вербицький швидко обмацав їх, для чогось нагнувся і обнюхав долоні.

«Хлопець з головою, — шанобливо подумав Бутурлак, — після пістолета пахнутимуть залізом, а якщо помила — холодні».

«Яструбок» відпустив руки Груздьової, ступив до ліжка, помацав подушку й простирадло під ковдрою.

— Громадянко Груздьова, ви нікуди не виходили зараз? — запитав Демчук, зрозумівши Вербицького.

— Ви що, здуріли?

— Відповідайте на запитання!

— Куди ж могла? У таку ніч!

— Отже, ви твердите, що нікуди не виходили.

— Звичайно.

Дівчина прокинулась, злякано сіла на ліжку. Груздьова метнулась до неї, обійняла, притиснула до себе, наче затуляла власним тілом од тих, що вломилися вночі до їхньої хати.

Вербицький обернувся до Демчука.

— Наче правду каже… — стенув плечима.

— Поклич когось із сусідів, — наказав Антон Іванович. — Ми вимушені зробити у вас обшук, — приступив до Груздьової. — З ким бачилися сьогодні ввечері на озері? — запитав загрозливо.

— Ти що, звар'ював?

— Я, громадянко Груздьова, при виконанні обов'язків, і прошу вас!..

— Добре вже, — махнула рукою, — я думала, як порядні, по пляшку…

— Ви знаєте, що самогоноваріння?..

— Цить ти!.. Німці за самогон розстрілювали, й то гнала!

— Користуєтесь гуманізмом Радянської влади? — запитав Петро Андрійович.

— Що це він? — вибалушилася на Ротача Груздьова.

— Правильно каже, — схвалив Демчук. — Влада до вас з усією повагою, а ви!

— Це ти — з повагою? Вночі і зі зброєю?

— Ти помовч, Лесю Устимівно! — якось одразу перейшов на домашній тон Демчук. — Мусимо зробити в тебе обшук, збагнула?

— Якщо самогон шукаєте — прошу, є ще… Сама покажу. Більш ніц не маю.

— Самі пересвідчимось…

Вербицький привів двох понятих — молодицю з живими очима й старого — її батька. Стали в дверях, з цікавістю розглядаючись.

Демчук запропонував:

— Почали, товаришу Вербицький, бо часу обмаль.

Власне, в хаті й дивитися не було чого — які меблі в сільській хаті: скриня, шафа, полиці з посудом…

Бутурлак сів біля дверей поруч з Ротачем.

Мовив тихенько: