— Малий чув: тут якісь коршунівські документи…

— Якщо вірити першій-ліпшій поголосці.

— Та не поголоска ж!

— Ти мене не умовляй. Знаєш, що так наказ?

— Знаю, — скрушно зітхнув Бутурлак. — На жаль, знаю.

— Може, тепер поснідати не дасте?

— Дамо, не хвилюйся. Навіть молоко буде. До речі, скоро витягатимуть сіті, й на обід буде свіжа риба.

— Знаєш що, — опустив очі молодший лейтенант, — давай подзвонимо Ярощукові. Як він вирішить, так і буде.

— Якщо є зв'язок… Ходімо, спробуємо.

Бутурлак крутив ручку апарата з чверть години, поки остаточно не переконався в марності своїх сподівань.

— Все, — підвівся нарешті, — ходімо снідати.

Вова й Олекса встигли вже скупатися в озері й сиділи на шкільному подвір'ї, дивлячись, як Антон Іванович смажить рибу.

— Я вам на дорогу дам, — перехопив їхні погляди Демчук. — Бо дорога неблизька, виголоджена людина апетит подвійний має.

Солдати закивали дружно, погоджуючись, і Антон Іванович усміхнувся жалісно: зовсім ще молоді хлоп'ята — сидять там у районі на пайку, а їм того пайка на один зуб.

Лебединський лежав із зав'язаними за спиною руками у незручній позі, підібгавши під себе ноги й занурившись у траву обличчям. Коршун стояв над ним.

Біль, гнів і безнадія переповнювали молодшого лейтенанта, стогін і ридання рвалися з вуст, і він кусав їх до крові, щоб хоч якось утамувати той страшний біль, що рвався зсередини.

Вони вклепалися, як останні хлоп'ята. Від'їхали від Острожан кілометрів за шість-сім і вже думали, що ніщо їм не загрожує. Ліс підступав до самої дороги, густий листяний ліс, але такий тут усюди — їдеш і кілометр, і десять пробитою ще дідами колією, а обабіч, здається, одні й ті ж дуби, берези й вільхи. Їдеш як у тунелі, і ця зелена одноманітність поступово заколисує, притупляє пильність, сон налягає на людину, і нема вже сил боротися з ним…

Молодший лейтенант знав, чим загрожує їм притуплення пильності, спочатку він сам ішов попереду коней з автоматом напоготові, потім його підмінив Вова, та через п'ять кілометрів від Острожан вирішили, що нема чого боятися коршунівців, вмостилися на задньому сидінні брички, Олекса підігнав коней, і ресорна бричка застрибала на вибоях лісового путівця.

Першою чергою мало не впритул бандерівці скосили Вову та Олексу. Лебединський устиг схопити автомат і стрибнути з брички просто в кущі, але перечепився ногою за якийсь корінь, і це вирішило його долю. Впав і випустив автомат. Поки дотягнувся до нього, було вже пізно: навалилися двоє, оглушили ударом по голові, і, коли прочумався, побачив, що хтось зазирає йому у вічі — уважно й запитливо.

— О-о, прошу пана ласкаво, — посміхнувся злостиво, — із зустріччю вас! Моцно перепрошую, та довелося вжити деяких заходів, аби спіткатися…

Лебединський рвонувся, але руки були зв'язані за спиною в ліктях, і він безсило заточився знову на спину.

— У-у, гади! — видихнув гнівно.

— Я не радив би пану так злостивитись, — зареготав бандерівець. — Бо пан уже не офіцер, а звичайний полонений, навіть, перепрошую, не полонений, а заарештований, бо таких офіцерів ми в труні бачили…

Він випростався — високий, кремезний, одягнутий у німецький офіцерський мундир без відзнак, зняв німецького військового кашкета й витер брудною ганчіркою, що правила за хусточку, спітніле чоло. Видовжене обличчя облямовувала борідка, в якій де-не-де пробивалася сивина, очі дивилися гостро й безжально. Розмахнувся й бильно вдарив носком чобота Лебединського в стегно.

— Ану, підводься, — загорлав, — бо ми з тобою тут гратися не збираємось!

Лебединський ударився головою об корінь, що виступав із землі, в скронях одразу задзвеніло, різкий біль пронизав усе тіло, і він знову втратив свідомість.

Фрось, а це саме він стояв зараз над Лебединським, зітхнув і заховав хусточку до кишені.

— Хирляві якісь люди пішли, — поскаржився. — Його лише раз тюкнеш, а він уже й неживий…

Підбіг Грицько Жмудь, скосив око на Лебединського, нагадав Фросеві:

— Вуйко просив живим хоча б одного…

— Куди він дінеться? — Фрось відкоркував флягу, ковтнув сам, скривився і, повагавшись секунду-дві, приклав шийку фляги до вуст Лебединського. Той ковтнув, закашлявся й сів, озираючись каламутним поглядом.

Фрось покалатав флягою, на слух визначаючи, скільки лишилося, й закоркував її.

— Підводьтеся, прошу я вас, — нахилився над Лебединським, — бо не можемо гаяти часу.

Молодший лейтенант став на коліна, похитався трохи й підвівся. Ступив кілька кроків, продираючись крізь чагарники, і вийшов на путівець до брички. Побачив, як двоє бандерівців тягнуть з неї за ноги Олексу — мертва голова його важко вдарилася об приступку брички, впала на пісок, залишивши на путівці неглибоку ямку.