Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо. І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.

Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.

–  Ой, моя смертонько… де ти?

Встав пізно.

День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.

Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.

Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати - i не знаходив слів.

Мати мовчала.

Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито:

–  Опам’ятались вже?

–  Що кажеш? Га?

–  Забули вчорашні дурниці?

–  Ох… поможи мені, сину…

–  Знов за своє?

–  Одвези в гай…

Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i зашептав швидко i з свистом:

–  Кажіть, самі схотіли?

–  Сама.

–  Добре зміркуйте: самі?

–  Сама.

Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.

Не дививсь нi на кого, але чув добре, що всі вже знають.

Не здивувався, коли жінка спокійно сказала:

–  Треба літепло гріти.

Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть.

Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.

Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що «тато одвезуть бабу у гай», як стара простягала руку з-під мисника:

–  Сорочку чисту дістаньте.

–  А свічки, здається, нема в нас!..- дзвінко скрикнула жінка, i він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну воскову свічку.

Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, i він вийшов надвір.

А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях,- i чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.

«Скінчили?» - хотів він спитати, але не спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.

Він підійшов до лави.

–  А може б, ви теє…

Вона захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.

Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував руку i губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.

Тепер підходили всі, молодиця i діти, i цілували бабу.

А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.

Невістка схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.

–  Нащо тобі?

–  Треба б накрити…

–  Гляди ж, назад привези.

Потап взяв маму на руки i виніс. Одчинилися двері, холод пішов по хаті, i в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.

На санях було сінце. Потап підмостив його бабі під боки, покрив її веретою i, беручись за віжки, спитав:

–  Добре вам, бабо?

«Знов «бабо»,- подумав, але не мав зваги поправить.

–  Не забудь же верети…- знов пригадала жінка, коли сідав на сани.

Коняка рушила задом - i баба поплила. Їхати було зо три версти полем, що починалось зараз од хати. Ніч впала зразу i проковтнула обрій. Тільки близькі сніги біліли, i туман одягав в іній на ніч дерева.

Мовчали. Що було говорити? Раз - нужда давно замкнула йому уста i промовляла тільки у серці, а друге - щось встало таємне i полохливе між живим тілом на санях i ним, чого не зважався проганять словом.

Уважно дивився, як кобила крутила покошланим задом, на якому осідав уже іній, i думав, що треба врізати січки, міркував, коли краще околоти одвезти в січкарню: чи сьогодні, як поверне додому, чи, може, завтра. Потому згадав, що забув узять рукавиці, що не помив руки од гною, і тепер вони наче в корі.

Йому здалося, що стара щось скрипить. Обернувся назад і крикнув:

–  Чого хочете? Га?

Він розібрав насилу. Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем.

–  Микитиним? Га-га! Микита давно помер. Вже й поле його продали сини.