Треба ж було одвозить… Послухав, сама схотіла, а могло б бути інакше. Могло б бути…

Тут він застиг. Загубив поле, небо, коняку. Один образ вхопився його уяви, покриваючи все. …Тільки що винесли маму на кладовище, з коругвами, з попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. «Випийте, свате, за душу небіжки… Хай буде царство небесне…» Пече горілка в горлі i в животі… Гомін навколо… Теплом диха чесна громада, i диха з полумиска варене м’ясо. «Випиймо ще… добра була небіжка…» Стукають ложки об миску, ласо плямкають губи, блискучі од сала, сита душа наче парує, одкрита для інших, хочеться плакать, або співати… «Та нема гi-iрш ніко-о-ому…» - «Випиймо, кумонько люба, за душі померлих…»

Йому зробилось душно.

–  Половину города можна б заставить,- сказав наголос i аж здригнувся.

Хто се сказав?

Озирнувся навколо. Коняка ледве переставляла ноги, туман знов десь узявся, стирав верхами небо, долами поле i сіяв нудне щось i безпросвітне.

Треба було прогнати лукавий образ. Він намагався згадать щось з того, що піп казав у церкві, що говорилось між людьми отак, для годиться. Думав про гріх, про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. «Шануй батька і матір твою…» Але все те було холодне і тануло враз у теплі принадних картин, які малювала уява.

«Одна у нас мати i одна смерть,- говорив він до себе i слухав разом: - «Частуйтесь, кумо… пиймо за душі померлих…». Поринав в гомін, в тепло голосів, у смак масної страви, у свято i радість живого тіла.

Хати вже виднілись.

Тоді він раптом піднявся на санях, подивився вперед, озирнувся назад себе i завернув круто коняку;

–  Ньо-о, стер-во! І понісся в туман, серед клаптів збитого снігу, що викидала на нього коняка, назад, по бабу…