Парторг хитав головою, жуючи собі. Навіть професійний досвід Миколи Пилиповича не міг зараз підказати, що він думає, та, на щастя, все обернулось якнайкраще.

–  То це ви в саму точку попали.
– Парторг налив ще по одній, і колеги не стали відмовлятися.
– Ну, будьмо!
– Він промокнув хлібом пишні вуса і резюмував: - То вам треба якраз до діда Юхима.

–  Юхима?
– перепитав Петро.

–  Ага. Це таке старовинне ім’я. Та він і сам старий як пень. Ото справжній чарівник! До нього навіть з телебачення приїздили. Колгосп хату відремонтував, побілили все…

Микола Пилипович нахмурив чоло, немовби про щось здогадуючись.

–  Около ставка живе?

–  Чули вже?
– Парторг мудро посміхнувся.
– Чудесний дідуган. Наскрізь бачить. Хлопці як в сад до нього залізти збираються… в нього груші!!!
– Парторг у захопленні похитав головою.
– Добрі груші! Так ото він їх дрючком, хлопців тобто, і все по головах, розумієте, наче крізь паркан бачить. Нещодавно один з міста приїздив, каже, кореспондент, так той його на поріг не пустив, каже, не кореспондент ти зовсім, каже, як починаєш з брехні, то брехнею все скінчиш…

Микола Пилипович з Петром перезирнулися. Наслідили тут, здається, їхні колеги. Сильно наслідили.
– …Про дощ то вже не кажу - коли скаже, тоді йде. Вам до нього треба.

Микола Пилипович ввічливо перебив:

–  А ще хто-то єсть у вас тут?

–  В смислі?

–  Ну, хтось другий, не цей.
– Інший?
– Парторг замислився.
– А навіщо вам? Все одно кращого не знайдете.

Петро клацнув пальцями.

–  Та, розумієте, цей вже відомий, - він знизив голос, - в научних кругах. А нам би щось нове, що ніхто не бачив, розумієте?

–  Прославитись хочете?

–  Ну не те щоб…

–  Але й не без того?
– Парторг по-батьківському поклав руку на кремезні Петрові плечі.
– Не знаю, чим вам зарадити… Є тут, правда, ще одна, але її раніше трошки… ну самі розумієте. Це ж заборонено було. Ганяли її по колгоспній лінії, так вона дотепер боїться, нікого не приймає. Кажуть, тільки для своїх.
– Парторг замислився.
– А ви через Наталку, яка на пошті, спробуйте. Вони там родички якісь…

Петро пожвавішав:

–  А як її прізвище?

–  Чиє, поштарчине? Самійленко. А взагалі, хлопці, я вам зараз одну історію розкажу - ви точно такого не бачили і у ваших научних колах про таке не чули. Отут ви точно прославитесь.

Він налив з пляшки ще по одній і змовницьки нахилився до колег:

–  Ви Гоголя читали?

–  «Тарас Бульба»!
– знайшовся Микола Пилипович, демонструючи обізнаність зі шкільною програмою.

–  Та ні, - парторг зморщився.
– Ще кіно було з Куравльовим… «Вій».

–  Це там, де вона в гробу літала!
– згадав Петро.

Парторг кивнув, при цьому в око йому трапила повна чарка, і рука сама потяглася за нею.

–  Так я вам скажу, дорогенькі ви мої, що усе це правда, що там сказано. Тільки не вся. А всю правду ніхто написати не міг, бо ніхто б ту правду не надрукував… Будьмо!

Колеги перезирнулися.

Господар витер пишні вуса.

–  Це вам, хлопці, такий фольклор, що можна зразу дисертацію писати. Готова научна праця. Був у нас в селі семінарист. Ну точно як у Гоголя. Молодий, тільки приїхав у церкву служить. Неодружений… А ви чого не п’єте?
– Він уважно прослідкував, щоб у гостей спорожніли чарки, і тільки потім повів далі: - Це давно було, але я все точно знаю. Так ви ж Гоголя читали?

Микола Пилипович кивнув, Петро теж, тому що згадав фільм.

–  Оце пам’ятаєте, як вона на ньому їздить? Панночка. Ще з самого початку, до того, як у церкві літала. Впіймала, засідлала та їде. Так усе це брехня, я вам скажу, бо їздити відьмам є на чому - оно коней вони заганяють у піну, всі про це знають. А до чоловіків їм значно більша цікавість.
– Парторг хитро підморгнув, від чого його лице стало схожим на квашене яблуко.
– Здогадуєтесь яка?

Колеги автоматично покивали, хоча, чесно сказати, не до кінця зрозуміли думку господаря.

–  Тим більше, - вів далі той, - що відьми в цьому смислі геть невгамовні, їм все мало, скільки б чоловік не старався. Вони чоловіків приворожують, а тоді тягнуть за собою на шабаш, і там уже всім кодлом…

–  Трахкаються!
– раптом видихнув Микола Пилипович, здогадавшись.

–  Еге ж, - підняв пальця господар.
– Гоголь оце написав - катаються, і всі давай за ним. А після тих катань, бувало, чоловік ледь живий, як уся банда на ньому поскаче по черзі, - він на мить замислився.
– Правда, він же не міг написати, як воно по-справжньому було. Царизм був. Цензура.