Він стенув плечима.

–  А може, ви не там збираєте?
– І вона рукою поправила викот халата.

Петро почервонів ще більше.

–  Піду подрімаю, - підвівся він рішуче.

Хазяйка дивилася насмішкувато.

«І чого вона сміється?
– майнуло у хлопцевій голові.
– Фольклористка чортова».

Ухваливши собі подрімати годинку-другу, Петро насправді недооцінив власних можливостей і прокинувся вже далеко після сьомої години.

На вулиці вляглася спека, наставав найприємніший влітку час - підвечірок. Підвечірок таки стояв і на столі у кімнаті - глечик з молоком та пиріжки. Хазяйка десь пішла, і Петро з особливим задоволенням віддав належне її частуванню. З особливим, бо насмішкуватий хазяйчин погляд засів десь глибоко у мізку. «Чи не підозрює вона чогось?» - подумалось лейтенантові, але він відігнав від себе таку думку, бо манія переслідування ніколи не йшла на користь оперативним працівникам. Пильність є пильність, а що занадто, то недобре. Час було організовувати «випадкову» зустріч. І зустріч таки сталася, хоч сказати відверто, Петро не встиг нічого організувати. Щойно хлопець вийшов на приємну прохолодну вулицю і заоглядався, орієнтуючись у незвичному ще просторі, очі наштовхнулися на знайому постать. Прямо назустріч, попід парканом, перебираючи в руках кольорову хустинку та несміливо поглядаючи з-під лоба, йшла собі парторгова дочка, Леся.

–  Добрий вечір, - сказала вона, підходячи ближче.

–  Вечір добрий, - несамохіть розплився у посмішці Петро.

–  А я іду собі вулицею і раптом бачу - ти.

Очі її світилися, неначе два маленьких сонечка. Всі лейтенантові плани летіли шкереберть, але, здається, це його ані крапельки не засмучувало.

–  Я дуже радий тебе бачити, - сказав він, продовжуючи посміхатися, як ідіот.

Вона опустила голову, зосередившись на хустинці, що її перебирала в руках.

–  А у нас сьогодні в клубі танці… так оце я збиралася ввечері, може… так трошки раньше вийшла, щоб, може…

Якби Петро міг щось оцінювати у цей момент, йому б здалося дивним, чого це «трошки раньше» настало за кілька годин до початку будь-яких нормальних танців, проте він не здивувався, а чи глибоко в душі все зрозумів.

Так чи інакше, але він узяв Лесю за руку:

–  А давай, може, разом сходимо?

–  Правда?
– Дівчина радісно стрепенулася, а тоді отямилась і зашарілася з приємності.
– Якщо ти запрошуєш…

–  Запрошую, - впевнено сказав Петро. І скажіть, будь ласка, чи міг він вчинити інакше?

Щоправда, до танців лишалася ще сила-силенна часу, і поки вони з Лесею гуляли околицями села, Петрові думки іноді верталися до роботи, а точніше, до того, як пояснити майорові свою бездіяльність. Брехати, що зустріч відбулася, - собі дорожче, все одно випливе, а за дезінформацію керівника групи можна таких проблем нажити - не дай Боже. Скосити на дівчину? Можна. Правда, у цьому разі похитнеться Петрів авторитет як спеціаліста. Втім, скажіть, будь ласка, можуть бути у поштарки саме сьогодні особисті проблеми, що не сприяють купанню? Ця думка сподобалась лейтенантові найбільше. І справді, вона ж жінка, а значить, усе може бути об’єктивно - відстрочила зустріч, а він, щоб не гаяти часу, пішов на танці промацати оточення, вивчити місцеве населення. Тільки про Лесю ні слова, бо вчепиться старий, він і так, здається, косо дивиться. «Цей контакт не обусловлений необходимостю». Добре йому, своє вже відгуляв. А тут в очі зазирнеш - і серце починає наче молотком по ребрах бити. «Скажу, що відмінила зустріч з особистих причин», - остаточно вирішив Петро.

–  Про щось думаєш?

–  Та так, - махнув рукою Петро.
– Слухай, а ти Наталку знаєш, ту що на пошті?

–  Знаю, - кивнула Леся і тут же підозріло зіщулилася.
– А ви що, знайомі?

Петро чомусь знову почервонів, і дівчина це помітила.

–  Та так, - зам’явся він.
– Заходив я тут на пошту телеграму відправляти, а там вона. Сказав їй, що тебе знаю, а вона каже, що теж, от я і питаю…

–  А чого це ви про мене розмовляли?
– зупинилася Леся.

Петро наштовхнувся на її засмагле плече і остаточно заплутався.

–  Та ми не про тебе…

–  А про що тоді?

–  Та ми так…

–  Ах, так…

Він стояв, не в змозі дібрати слів, а вона раптом різко розвернулася і пішла геть вулицею.

–  Зачекай!
– кинувся слідом Петро.

Вона так само раптово зупинилась і, коли він підбіг, кинула з суворим обличчям:

–  Якщо я погодилася піти з тобою на танці, це не означає, що можна загравати до всіх дівчат у нашому селі.

–  Та я ж не загравав, я тільки цеє… - Він сам не помітив, як почав виправдовуватись, неначе школяр.

Дівчина дивилася осудливо, тому Петрові коштувало багато зусиль відновити прогулянку.

–  А як ти вважаєш, дощ раптом не п очнеться?
– Для переконливості він глянув на чисте вечірнє небо.

–  Ні, - відрізала вона.

–  А після танців ми ще погуляємо?

–  Не знаю.

Розмова не склеювалася, і зняти напругу вдалося лише на самий вечір, коли наблизилися до клубу. Туди вже зліталися чепурні зграйки дівчат і удавано-цинічні хлопці з неодмінними папіросками в зубах. Усі вони косилися на Лесю та її кавалера, і під цими поглядами дівчина розквітла, очі її засяяли, а на губах знову заграла посмішка.

–  Здрастуй, Лесько!

–  Здоров!

–  Добрий вечір, - віталася вона, і Петро слідом кивав головою.

Хлопці недобрими поглядами міряли лейтенантову міцну статуру. Нові люди завжди викликають підозру у місцевих хлопців, а особливо якщо вони молоді, з міста і залицяються до їхніх дівчат. А Леся задля переконливості навіть взяла Петра за лікоть. Під канонадою красномовних поглядів пара урочисто зайшла до дверей клубу.

Чесно сказати, Петра збентежили погляди хлопців з цигарками. Не те щоб він злякався - крий Боже, - відмінна технічна і фізична підготовка дозволяла лейтенантові не губитися під чоловічими поглядами, навіть якщо їх було багато з різних боків. Просто сутичка з місцевим населенням не входила до плану операції, а, навпаки, наказано було «внєдритися» у самісіньке єство. А як, скажіть, «внєдритися», почавши з бійки? Отож-бо й воно.