–  Ну що, будемо битися?
– гучним голосом запитав Петро, адресуючи свої слова постатям з цигарками.

У ворожому стані розгубилися від такої відвертості. Петра це цілком влаштовувало.

–  Ну, навіщо викликали? Битися? То давайте. Хто сміливий? Підходь!
– Він навмисне форсував звук, щоби збити супротивника з пантелику та посіяти сумнів у його серці. Бо хто ж не почне сумніватися, коли людина кидає виклик одразу п’ятьом?

–  Ти цеє… не дуже, - невпевнено обізвався хтось із нападників.

–  Що не дуже?
– Петро зробив крок уперед, не забуваючи слідкувати, щоб ніхто не опинився у нього за спиною.
– Ти битися хочеш? Давай!

Вони, безперечно, не очікували на таку агресію, а тому просто не знали, що сказати. Тіні розгублено переминалися з ноги на ногу.

–  Так що, будем битися чи ні?
– Лейтенант ще раз обвів поле бою поглядом, не припиняючи контролювати простір за спиною.

Бажаючих не знаходилося.

–  Шмаркачі, - презирливо просичав Петро. Перемогу можна було вважати здобутою. Для переконливості хлопець плюнув собі під ноги, розвернувся й пішов назад до клубу.

Після такої легкої розправи з умовним супротивником лейтенант відчув приплив натхнення. Його навіть припинила турбувати дещо незвичайна ситуація з двома дівчатами, що на перетині їхніх інтересів він несамохіть опинився. А що - справа (читай Наталка) - одне, а почуття - інше. Одне одному не заважає. Хіба можна осудити спраглого, що хоче напитися з двох криниць?

Дівчата зустріли свого кавалера стурбованими поглядами. Він переможно посміхнувся, даючи зрозуміти, що така дрібниця, як розігнати зграю сільських хлопців, для нього нічого не варта. І не встиг розтулити рота, щоб сказати щось цинічне, як знову залунав повільний танець. Цього разу Леся, що стояла ближче, була першою, Петро з задоволенням запросив її, поклавши руки на стрункі стегна, а Наталка, в свою чергу, не пропустила нагоди для уїдливого зауваження на адресу конкурентки:

–  А хіба тебе батько на танці відпустив?

Леся тільки люто форкнула.

Так вони й танцювали цього вечора, дивною трійцею. Двоє дівчат майже не розмовляли між собою, але поперемінно претендували на увагу кавалера, а єдиний кавалер мусив приділяти увагу обом одразу. І якби тонкий психолог побачив його в цей вечір, він би обов’язково помітив, що молодшу хлопець притискає до себе міцніше, зате старша сама щільно притуляється до могутніх грудей.

З-попід стін на цю картину несхвально дивилися хлопці, проте, впіймавши облизня один раз, на подальші дії поки не наважувалися.

Зараз уже не ті часи, що були раніше, а тому закінчувати музику об одинадцятій ніхто не вимагає, і танці продовжувалися, доки диск-жокей нарешті упився і не зміг перемотувати плівку на магнітофоні. А це вже була глупа ніч.

Після оглушливої музики в залі запанувала тиша, і в ній раптом стало чутно, як калатають серця. Петро зупинився, не знаючи, що робити тепер. Леся дивилася на нього запитально. І раптом нахабніша поштарка вискочила наперед, затуливши спиною подругу.

–  Проведеш?
– Очі її дивилися з викликом.

Петро розгубився. Він не міг погодитися, самі розумієте чому. Але й відмовити не міг, уже цілком із службових міркувань. Так почуття часто вступають у суперечність із службовим обов’язком, але не завжди перемагає останній.

Хлопцеву мовчанку складно було витлумачити як згоду, але Наталка зробила саме так - вона з переможним виглядом взяла Петра під руку. На нього було жалко дивитися. Але тут уже не витримала Леся, парторгова дочка. Не завжди старшим треба поступатися, і дівчина взяла Петра під другу руку.

–  Може, тоді вже і мене проведеш? Нам по дорозі.

У наступну мить дівочі погляди схрестилися.

Якби клуб був зроблений не із щирого бетону, він би обов’язково загорівся, стільки енергії вихлюпнулося назовні у цей момент. Дівчата намагалися спопелити одна одну понад хвилину, поки, нарешті, старша, Наталка, відвела погляд.

–  Добре, - сказала вона хрипко і відпустила Петрову руку.
– Ти іди почекай на вулиці. Ми зараз.

Леся, у свою чергу, теж відпустила хлопця.

–  Ми зараз, - підтвердила вона.

Петро озирнувся на одну, потім на другу, а потім повільно пішов до виходу, бо нічого іншого йому не лишалося.

Треба сказати, що останнім часом Петро взагалі багато чого робив не за власним бажанням, а тому що так диктували обставини. От і зараз, корячись жіночій волі, він опинився надворі та відійшов убік, пропускаючи парочки та зграйки, що розбігалися від клубу у морок ночі, і не чуючи розмови, що відбулася у спорожнілій залі.

–  Ти чого?

–  А що?

–  Чого лізеш?