–  Якби знати!
– посміхнувся Микола Пилипович.
– Істинно. Якби знаттє, не було б каяттє.

Зразу отримавши вісім угору, майор став обережнішим. З такими досвідченими партнерами треба було перезакладатися на четвертого валета.

–  Пас, - сказав він впевнено.

–  Двоє нас, - відгукнувся парторг.

Священик замовив шестірну і легко взяв свої.

–  Ну що, так у столиці грають?
– задоволено запитав він, записуючи собі до пулі два очки.

–  Та що ви насправді, отче, заладили «в столиці, в столиці». Микола Пилипович приїхали хильнути, так би мовити, з чистого джерела, а ви йому сивуху наливаєте, та ще й дражнитесь, - іронізував парторг.

До речі, налили ще по одній. Микола Пилипович несподівано роздав собі восьмерну і у чудовому стилі зіграв її.

–  Своя рука - владика, - прокоментував отець Штефан.

–  Що ж це ви, отче, пасували?
– уточнив парторг.
– Кажуть, священики і студенти завжди вістують.

–  Так то на дев’ятірній, сину мій. А тут тільки вісім.

Майорові зіграний розклад додав упевненості в собі, і він двічі підряд замовив шестірну. Тепер, коли в пулі красувалася десятка, можна було братися за головну справу, не втрачаючи гідності офіцера. Попадя з очима, не схожими на очі попаді, принесла якусь особливу наливку і до неї печених яблук.

–  Багатому дідько дитину колише, - злостивився парторг, у якого пуля ще не відкривалася.
– Іще раз скажу, не згадуйте нечистого, сину мій, - поставив його на місце священик.

Розмова за столом нагадувала якийсь давній культ. Гравці обмінювалися ритуальними фразами, які на перший погляд нічого не означали, але багато б сказали будь-якому преферансисту. Микола Пилипович, незважаючи на свою науково-фольклорну легенду, був слабкуватий у приказках, проте наставав час починати те, за чим прийшов, і він згадав фразу із далекого дитинства.

–  Не буду дивиться, нехай козириться.

При цих словах майор накрив рукою карти, що їх йому роздавав панотець.

–  А це що за фольклор?
– здвивувався той.

–  Це із глибин народної мудрості, - зауважив парторг.
– Зібране науковцями інституту. Правильно я кажу?

Микола Пилипович весело розсміявся:

–  Та ми ж не цеє, не совсєм по фольклору. Ми ж інтересуємось больше всякими явлєніями, знаєте, там бувають всякі сказкі, ворожить хто…

Він висловлювався дещо плутано не стільки через брак слів, хоча й не без того, скільки хотів подивитися на реакцію співрозмовників, у даному разі отця Штефана. Всі ми знаємо, що іноді корисно прикинутися дурнішим, чим ти є насправді. Але поки що особливої реакції не було.
– … відьми, - обережно додав Микола Пилипович.

–  Ах, відьми!
– несподівано зрадів священик, і майор напружився.
– Відьми, це у нас якраз по партійній лінії, так?
– Він обернувся у бік парторга.

Навіть попри темряву, що панувала у кімнаті, стало помітним, як той почервонів.

–  Вам би все вигадувати, отче.
– І що це я, цікаво, вигадую?

–  Нічого. Але і за іншими повторювати не слід.

Микола Пилипович ловив кожне слово. Парторг явно обурився, і отець Штефан поспішив його заспокоїти:

–  Ну що ви насправді! Я ж іще нічого не встиг розказати.

–  От і не треба!
– гарячкував парторг.
– Про себе розказуйте, коли язик свербить.

Спересердя він аж шваркнув по столі картами.

–  Ну-ну, - примирливо продовжував священик.
– Сказано: человече, не сердься. Краще повідомте своє рішення.

–  Пас, - буркнув парторг.

Цікава розмова. Микола Пилипович озирався то на одного співрозмовника, то на іншого, слідкуючи за виразами їхніх обличч. Гаряче. Це було дуже гаряче.

Отець Штефан для заспокоєння нервів розлив наливочку по чарках. Випили всі, у тому числі парторг, і закусили печеними яблуками.

–  Про шо це ви спорите?
– побоюючись, що розмова може вщухнути, Микола Пилипович підкинув полінце у вогонь.

–  Під ігрока - з сімака, - проголосив господар, викладаючи на стіл сімку.
– Просто деякі парафіяни…

–  Несвідомі люди, - підказав парторг, забираючи тузом.

–  Люди грішні, - погодився священик.
– І вони у всьому бачать гріх, так, наче у дзеркало дивляться. Кажуть, що пам’ятник біля контори схожий на одну дівчину з хуторів, вона колись по комсомольській лінії… - Він хитро позирнув на парторга, але той уже заспокоївся і мовчки пішов з десятки.

–  Що ж це ви робите?
– обурився піп.

–  А у мене старшої нема.

–  Ну хто так грає!
– служитель культу ображено виклав на стіл короля, і Микола Пилипович забрав його тузом.

Розмова сама по собі зіскочила з цікавої теми. Чи то парторг заспокоївся і припинив вестися на провокації, а чи священик не хотів сваритися перед очі приїжджого, та ще й з інституту, але деякий час партнери зосереджено викладали карти на стіл по одній, супроводжуючи свої дії тільки вигуками:

–  Отакої!