Картина потроху вимальовувалась. Петро стояв на межі світла й темряви. Це помилка - стояти на межі світла й темряви, і вона дорого коштувала лейтенантові. З темряви підібрався хтось із дрючком, від дверей клубу лунала музика, тому почути його ходу було неможливо. Рука була явно досвідченою. Шпанюк бив би зверху. А тут мітили горизонтально, трохи вище шиї. Грамотно. Потім лежачого гамселили ногами, це вже по-аматорському. Били прямо тут, біля клубу. Така сцена мало кого здивує на танцях. Ну а тоді затягли в кущі та кинули або лейтенант сам відповз, характер слідів не давав підстав для однозначного висновку. Що сказати? Не буде розслаблятися на завданні. Професіонал ніколи не затримається на межі світла й темряви. У такій ситуації людина не бачить нічого, а сама є прекрасною мішенню.

–  Дядечко вчений!

Микола Пилипович обернувся і сховав руку з дрючком за спину. До нього бігцем поспішала Леся, парторгова донька. Дисциплінований батько виконав свою обіцянку і, судячи з занепокоєного дівочого обличчя, встиг повідомити її про все.

–  Що з ним?

–  Драстуйте. Мене Микола Пилипович звать, - нагадав майор.

–  Ага.
– Дівчина навіть не знітилася, настільки була стурбована.
– Миколо Пилиповичу, його сильно побили?

Майор красномовно витяг з-за спини дрючка. Дівчина витріщила очі.

–  Оцим? Жах який!

Безпосередня поведінка дівчини свідчила на користь її непричетності. Але це ще вимагало перевірки.

–  От ви мені і розповіж… розповіс… тьфу… розкажи. Ти ж із ним була?

–  Я була.
– Леся звела брови, вагаючись.

–  Ну, розказуй. І дівчина наважилась.

–  Ми танцювали. А хлопці його покликали вийти, ну розбиратись.

–  Хто ето «ми» танцювали?

–  Ну, я з Петром. Іще там дівчата.

–  А хто покликав?

Леся знову завагалася.

–  Вони не билися. Він повернувся хвилин за п’ять, казав, що все добре.

–  Хто покликав?

–  Ну Колька Причепа, потім Віталька Бурдейний, Микола, трахторист з хутора… я більше не пам’ятаю.

Дівчина помітно хвилювалася, і майор не давав їй навіть секунди на роздуми.

–  Ти говоріш, він вернувся?

–  Ну так, хвилин за п’ять.

–  А потом?

–  Ми знов танцювали. А потім танці закінчилися. Він вийшов, а я залишилася.

–  Зачим?
– Майор піймав у приціл своїх очей обличчя дівчини, і чи то від цього, чи від чогось іншого дівчина знітилася і замовкла.

–  Зачим ти залишилася?

Дівчина почервоніла. Вона безпорадно стояла посеред вулиці, зворушливо притискаючи до грудей якогось невеличкого вузлика, але жодна струна жалю не забриніла у залізобетонній майоровій душі.

–  Петро пойшов домой?

–  Ні, він обіцяв зачекати мене біля клубу. Я вийшла, а його нема. Думала, він… ну, думала, може, не дочекався.

–  Ти нічого не слишала, пока була в клубі?

–  Ні.
– Дівчина знову густо почервоніла.

–  А еті, коториє з Петром розбирались. Вони в клубі осталися чи вийшли?

Леся наморщила лоба.

–  Не пам’ятаю.

–  Що ти робила в клубі?

–  Ми… ми з дівчатами… розмовляли.

–  З ким розмовляли?

Дівчина знову замовкла, і майор вирішив змінити тактику.

–  Я для чого питаю? Хто ще був в клубі. Може, він хлопців помітив. А може, чужих кого.

–  Наталка. Наталка з пошти.

Зізнання важко далося дівчині, і майор відмітив цей факт для себе.

–  Добре, можеш буть свободна.

Він розвернувся рвучко, але не врахував, що дівчина не на допиті та й він не у себе в кабінеті. Обвинувальний фінал розмови не вдався, бо Леся обійшла майора збоку і все зіпсувала.

–  Він у лікарні?

–  Що?

–  Ну, Петро. Він у лікарні?

–  Та нє. Дома спить.

Обличчя дівчини прояснилося.

–  Так він живий?

Тут навіть тренована майорова воля дала тріщину. Він посміхнувся і подивився в наївні очі дівчини майже лагідно.

–  Живий, живий. Тільки той… - Він обвів пальцем навколо свого обличчя.
– Попортили чуть-чуть.

–  Я вас дуже прошу, - Леся простягнула майорові вузлика, якого весь цей час тримала в руці.
– Передайте йому, будь ласка, від мене.

–  Що це?

Дівчина зашарілася:

–  Це я тут… Спекла трошки… - І тицьнула свою передачу прямо до майорових рук.

Микола Пилипович роздивився краєчок апетитного пиріжка, що визирав з вузлика. Бач, молода дівчина, а як за хлопцем упадає. Пече йому. Що то воно - село! Міські вже такими не бувають. Це щоб якась міська сама до плити стала, хай там хоч триста разів кавалер подобається! Все-таки є ще правильні люди.

–  Тільки подивіться, хай він обов’язково з’їсть.

Микола Пилипович іронічно скривив губи: