–  Пий! Молитву знаєш якусь?

Петро ніяково стенув плечима. Ті, хто готував колег до завдання, менш за все сподівались, що воно потребуватиме знання молитов. Баба несхвально покрутила головою.

–  Ну добре, перехрестись на оту ікону. Завтра у церкві треба буде свічку святому Петрові та Діві Марії поставити. Пий.

Петро незугарно перехрестився та обережно зробив ковток. Нічого страшного, тільки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смерділо порядно. Сюди б, звичайно, стрептоциду не завадило, щоб якусь заразу не зачепити… Та хлопець умів пересилювати себе.

Стара задоволено гмикнула, обтираючи руки фартухом.

–  Ну все, можеш вдягатися. Бійся, козаче, лихих людей, чорного ока і непочатої води. Не пий першим з нового відра.

–  Дякую.
– І свічки, свічки не забудь завтра поставити. Якщо до церкви боляче буде іти, можеш оно Наталку попросити.

Дівчина з готовністю виступила наперед.

–  А я… - почулося раптом ззаду тонко і трохи жалісно.

З лави підводився перемотаний хусткою Микола Пилипович. Баба Кабачиха сплеснула руками:

–  Господи, а у тебе що?

–  Так зуб же ж. Я ж із-за зуба прийшов.

–  Зуб?

Майор урочисто зняв капелюха. З вузлом на маківці він мав жалюгідний, навіть трошки смішний вигляд.

Стара запитально подивилася гостеві у вічі.

–  Ну добре, розмотуй свою бандуру.

Напіводягнутий Петро обережно, немов у того і справді болів зуб, взявся допомагати товаришеві. Стара щулилася насмішкувато, а може, то їй просто світло в очі трапляло. Нарешті вона вивела майора на середину кімнати.

–  Ану, відкрий рота.

–  А-а-а, - чомусь затягнув той.

–  Закривай. Як, кажеш тебе кличуть?

–  Микола Пилипович.

–  Ну, Пилиповича ти оно для Наталки лиши.
– Стара відійшла до столу, потім витягла звідкись невелику дерев’яну паличку, прошепотіла щось над нею тихесенько та передала пацієнтові.
– Це з собою, поклади в кишеню, щоб завжди була при тобі.

Микола Пилипович обережно, немов речовий доказ, обдивився з усіх боків бабин дарунок і заховав до кишені. Тоді зазирнув старій в обличчя:

–  Це все?

–  А чого ще?

–  А зоговорювати не будете?

–  Та, - стара безнадійно махнула рукою.
– Тут заговорюй - не заговорюй. У тебе глибокий карієс і пульпіт. Нерва витягувати треба. Наступного разу, якщо по-справжньому заболить, до району їдь.

У майора витягнулося обличчя.

–  Ви що, дантист?
– обережно запитав він.

Наталка у кутку тихенько пирснула, і тут оперативники остаточно відчули себе ідіотами.

–  У неї донька зубний лікар, - пояснила дівчина, втамувавши веселощі.
– В райцентрі працює, у полікліниці.

На відміну від старшого колеги лейтенант гідно витримав удар. Він навіть знайшов у собі сили скерувати розмову у трохи іншому напрямку:

–  Ну, і як ваш зуб?
– обернувся він до Миколи Пилиповича.

–  Зуб?.. А, зуб! Вродє менше. А ти як?

Петро стенув плечима, намагаючись і справді зрозуміти, що змінилося після бабиного ворожіння, але майор вже повністю опанував себе і не став чекати на відповідь.

–  Слухайте, бабуся, а як ви це дєлаєте?

–  Як старі люди навчили, так і роблю.
– Баба сховала все своє причандалля до шухляди, закрила її і випросталась.
– Теж свічку завтра постав за здравіє.

–  Ага, - погодився Микола Пилипович.
– Спасибо, а у вас що, мам… мати колдовала?

Петро підійшов до поштарки.

–  Скільки їй платить?

–  Ой, не треба, все одно не візьме, а то краще дайте мені, я їй від вас подарунок зроблю.

–  Десятки хвате?

–  Та що ви!

Петро мовчки простягнув дівчині червінця і мугикнув:

–  Порядок!

–  А трави це у вас лєчєбниє?
– не вгавав Микола Пилипович.

–  Трави? Та звичайні трави. Вони всі у нас лєчєбні.

–  Спасибо вам, а без трави змогли би?

–  Та що там? Чого ви такі цікаві?

Баба трохи розгубилася перед майоровим напором, а той, знаючи, що головне - не давати отямитись, сипав запитаннями, як з кулемета:

–  А от ви одна тут ілі ще хто-то так может в селі?

–  Та я ж вам кажу, був у нас колись дід Христофор, той все вмів, а тепер…

–  А дід Юхим?
– суворо запитав майор.

Петро круто розвернувся, щоби не упустити бабине обличчя. Чотири ока дивилися на стару, ловлячи кожен її рух.