–  Ну, я не знаю. Щоби він з’їв… Я не нянька. Я передам, а там как вийде - буде їсть, ілі нєт…

Леся щиро засмутилася. Своєю безпосередністю вона все-таки розбудила в майоровій душі батьківські почуття, і він знову посміхнувся, тільки тепер уже подумки.

–  А мені можна попробувать?

–  Ой!
– схаменулася дівчина.
– Пробуйте, звичайно. Зараз.
– Вона розсунула краєчки вузлика, пошукала там трохи і видобула на поверхню рум’яного пиріжка.
– Оцей. Тільки там більшенький такий, це спеціально для Петра. Більшенький хай він з’їсть.

–  Хорошо.
– Губи майора самі по собі розпливлися у посмішці.
– Більшенький він з’їсть.

–  Дякую.
– І дівчина швидко зникла за рогом клубу.

Дорогою додому Микола Пилипович обдумував інформацію, що її вдалося зібрати на місці подій. Все було більш-менш зрозумілим, крім відповіді на одне питання - хто? Хто ця досвідчена людина, що одним ударом вирубала Петра? І навіщо вона це зробила? За дівчат? Можливо, хоча навряд. Тоді за що? Це може бути якось пов’язано із завданням, що його виконував лейтенант? Невідомо. Відомо тільки, що тепер починається справжня робота.

Вже від самого паркана було чутно голоси. У літній кухні темпераментно розмовляли.

–  А я думала, ти додому пішов, навіть шукати не стала.

Пилипович зазирнув у відчинені двері. За столом з виглядом іменинниці сиділа білява коротко стрижена дівчина. Вона настільки відповідала Петровим описам, що помилитися було неможливо, - поштарка, Наталка, та що має домовитися за зуби.

Як для робочого ранку виглядала вона надто святково. На губах блищала свіжа яскрава помада, очі були агресивно підведені чорним, у вухах іскрилися масивні золоті сережки. Біля плити, схрестивши руки на грудях, стояла Тетяна та іронічно спідлоба поглядала на гостю. А навпроти за столом розташувався сам винуватець подій. Хлопець обрав місце так, щоб співрозмовниці бачили неушкоджену сторону обличчя. Він не любив співчуття і розраховував, що в такому ракурсі ввічлива людина могла б навіть нічого не помітити.

Але жінки, судячи з усього, ввічливістю не відзначалися. Особливо молодша, бо Тетяна хіба зрідка встигала вставити слово у поштарчин монолог.

–  Може б, хоч допомогла, якби знала, що ти не додому пішов…

Микола Пилипович з’явився перед товариством з таким собі театральним ефектом, виставивши наперед скривавленого дрючка. Жінки одночасно зойкнули від несподіванки. А задоволений справленим враженням майор виклав свою знахідку на стіл, так щоб усім видно було плями крові.
– Їм вчора не нада було допомагать. Вони самі справились. Вот.

Жінки, не змовляючись, картинно сплеснули руками і сказали в один голос:

–  Ой лишенько!

–  От етой штукой вони Петра по голові ззаду вдарили, - авторитетно уточнив Микола Пилипович.

Лейтенант засоромлено опустив очі.

–  Божечки мій!
– знову заквоктала поштарка.
– От гадюки. Це ж готувалися! І так скільки на одного, та ще й палицю виламали.

Тут уже майор виявив чоловічу солідарність з далеким розрахунком. Він нахилився до дівчини і сказав серйозно: - Єслі би вони ззаду не підкрались, нічого б їм не помогло. Хоч і сто на одного. Він хлопець ого-го.

Петро мовчки страждав, втупившись у підлогу.

На столі на паперовій серветці лежали пиріжки. Микола Пилипович зразу відмітив про себе і цю серветку, трохи неприродну для сільського натюрморту, і те, що це не ті пиріжки, які хазяйка пред’являла зранку. Ці, на серветці, були меншими за розміром і дуже хитромудрі - з косами та іншими витребеньками.

–  Це вона думає, що я вас тут голодом морю, - побачивши напрямок погляду майора, їдючим голосом вступила до розмови Тетяна.
– Сніданок принесла.

–  Ну що ви таке, тітко Таню, говорите, - обурювалась поштарка.
– Я просто попробувати. Зранку напекла. Петро вчора казав, що у його товариша зуби болять, я оце домовилася з бабою та прийшла сказати. Так не йти ж із порожніми руками.

–  Зуби болять?
– Тетяна здивовано підвела брови.

–  Угу, - швидко скривився Микола Пилипович.
– Биває, як заболять!

–  Але ж пиріжка з’їсте? Не погребуєте?
– Поштарка підвелася, акуратно обтрусила спідницю і стала у дверях.
– Ну, я побіжу, бо ще на роботу… Я, звичайно, не так, як тітка Тетяна, печу, вона у нас на все село. Але від щирого серця. Там от з візеруночками, спеціально для тебе. Фірменний!
– Вона посміхнулася Петрові.
– Скуштуй обов’язково. А інші - для вас.

–  Микола Пилипович мене звать, - вже вдруге за короткий ранок відрекомендувався майор.

–  Дуже приємно. А я Наталка. Я на пошті працюю, ваш колега телеграму відправляв, от ми і познайомились.

–  Тебе там люди чекають. Сама кажеш, робота стоїть, - озвалася раптом Тетяна крижаним голосом.

–  Ой і правда, - заспішила дівчина.
– Я ж двері замкнула, а зараз робочий час. Побіжу, бо забалакалась. Дякую вам, тітко Таню.

–  За що це?

–  Ну, що піклуєтесь про гостей.
– Іди вже.
– Тетяна махнула на Наталку рушником, і та розчинилася за дверима.