–  Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всi готовi тобi послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не знає, але вже як буде, то запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i приказуй, як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистроїв. У тебе неабиякий органiзацiйний талант.

–  А що старий Чуб робить?

–  Те, що й робив досi. Збирає молодь, вчить їх козацького дiла, а нам присилає щороку кiлька десяткiв гарних товаришiв. Нам би таких Чубiв бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не можна рубати дерева на будiвлю.

–  На Сiчi є досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдакiв будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заорудує краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився в Острозi, якi нашi церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочi майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої поганi не понамальовував.

–  Роби, як знаєш.

–  Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у купу оцю всю сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся. Я був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив менi других вчити. А попри саме вчення воєнного дiла, треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як вони її розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i дисциплiну, щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармоїдiв, лежнiв i свавiльникiв. На це я мушу добути дозвiл вiд вашої милостi, що я не самозванець, а наказний. Тодi вже я дам собi раду.

Кошовий засмiявся:

–  Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече.

–  Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: "Всi ледарi забирайтесь звiдсiля до бiсової мами, i не їжте хлiба дармо". Те, що лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в огонь i воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усiм до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжнiх лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi пiде врозтiч.

–  Твоя думка гарна, - обiзвався генеральний обозний Палiй.
– Лише кошовий батько жалiє їх, що вони бiднi збiгцi з-пiд панського ярма.

–  Як вiн з-пiд ярма втiк, то немає йому вороття. Хай же слухається, бо його доля тут далеко краща. Там мiг пан зробити з ним, що йому завгодно, хоч би i на кiл застромити, а нiхто за ним словом не промовив. Тут вiн людина свобiдна, рiвна, має рiвне право до всього. Може i кошовим стати. За те мусить служити товариству так, як i товариство йому служити зобов'язане. Тут дiстає все, що йому треба, за це мусить робити, що товариство робить, має служити до вiйни. Вчення воєнного ремесла, то так козаковi потреба, як писаревi знання грамоти. Та вже, коли за грамоту зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би завести на Сiчi свою школу для неграмотних i поставити їм кiлькох вчителiв? Неграмотному чоловiковi зле на свiтi жити, а охочих знайшлося би багато, i старших, i новикiв, i дiтей, цих сирiток по полеглих козаках, що так в темнотi виростають. Бо треба нам, панове, пам'ятати, що наше Запорожжя - то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську республiку, а наша Сiч-мати - то її столиця. Ми мусимо тут усе мати своє. Маємо свою майстерню, треба мати i свою церкву, i школу. Як не тепер, то в четвер треба буде нам виступити проти панiв. Те, що робив Косинський, Лобода, Наливайко, це був початок, котрий не повiвся. Але хтось мусив зробити початок. Ми мусимо панське панування на Українi зломити. Може, ми цього не доживемо, але це зроблять нашi потомки, цi молодики, яких треба грамоти вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та коли ви її не приймете, то я вийду з нею на найбiльшу велику раду.

–  Те, що Сагайдачний говорить, - каже кошовий, - то я з цим согласний, лише що таке дiло буде дуже тяжко перевести.

–  При добрiй, твердiй волi нема труднощiв. Дайте менi спромогу, а я це переведу не києм, як би хто думав i як по наших школах водиться, а добрим словом i заохотою. Але до того потреба менi i церкви.

–  Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш дiло до путнього кiнця, то твоє iмення стане славним в козацтвi вiд рода в рiд.

Вже сонце хилилось до западу, як гостi вiд кошового порозходилися. Сагайдачний вертався до куреня з отаманом i обома Жмайлами. По дорозi каже Сагайдачний до Марка:

–  А ти менi, Марку, будеш боярином на весiллi. Це розумiється само собою. Чей же не вiдлюбиш менi дiвчини, як ти мене колись лякав.

Марко дуже збентежився i став цiдити крiзь зуби слово за словом:

–  Воно, бач, Петре, таке скоїлося нещастя. що. не знаю, як тобi це сказати.
– У Марка задрижав голос.
– Твоя Маруся не жиє.

–  Не глузуй з мене, це грiх, - каже грiзно Сагайдачний.

–  На жаль, воно так є. Її зарiзав той рудий жид, що у Чепеля служив.

Сагайдачний став на мiсцi, наче задеревiлий. Уся кров збiгла до серця, голова закружляла, поперед очi скакали iскорки, в ушах зашумiло, поблiд, мов полотно. Йому здавалося, що сiчовий майдан одним боком пiдноситься вгору, а всi куренi впадуть на нього. А ноги начеби прикував залiзом до землi. Слово завмерло йому на устах, йому вiдняло вiдразу мову.

Марко з Жуком пiдхопили його пiд руки, бо вже падав на землю.

–  Заспокойся, мiй побратиме, - говорив Марко, - так судилось, така була воля Божа.

Сагайдачний застогнав важко:

–  Боже, мiй Боже! За вiщо така кара на мене?
– Вiн вирвався з рук Марка i Жука i побiг к воротам Сiчi, мов божевiльний. Марко побiг за ним услiд, а старий Жмайло крикнув за Марком:

–  Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.

Сагайдачний вибiг з сiчових ворiт до рiчки. Марко - вслiд за ним. Тут сiв над берегом Днiпра пiд вербою. Марко став над ним, готовий його в пору здержати. У Сагайдачного були широко вiдкритi очi, мов у божевiльного. Дивився кудись вдаль i нiкого бiля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив якесь незвичайне страхiття. Було так довший час. Марко не втерпiв, щоб не заговорити: