Шрифт:
– Сагайдачний хай буде отаманом, нiхто так гарно дiла не зробить, як вiн. Як вiн гарно впорядкував вiйсько…
– Славно, Сагайдачний, бери булаву!
Сагайдачний кланявся на всi сторони.
– Панове товариство! Є старий сiчовий святий звичай, що вибраний старшина до трьох разiв вибору не приймається, аж доки його до сього не вислухають. Я клянусь моєю козацькою честю, що не для поведенцiї i звичаю не приймаю сеї честi, а лише для того, що я такого дiла не подолiю. Панове! Ви помiркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвiду на пiвшага. Мав би я моїм недосвiдом загирити сiчове вiйсько i споганити мою козацьку добру славу, а потiм вiдповiдати на судi божiм, або коли б я оцiлiв ставати перед козацький суд, так краще хай менi зараз кат одрубає голову. Я пiду з вами у похiд, я пiду до приступу хоч би на яку фортецю, я самого султана пiду скубнути за бороду, але отаманувати на морi я не вмiю i не буду.
Козаки були невдоволенi i стали гомонiти.
– Послухайте мене, братики, до кiнця. Ось вам вкажу такого отамана, якого кращого не може бути. Давайте вашi голоси на курiнного отамана Жука. В таких походах вiн опитний, бо бував на морi. Його Трапезунд знає, хай же його пiзнає i Варна. На Варну пiдемо, товаришi, i хай нас поведе у божий час отаман Жук.
По тих словах Сагайдачний зiйшов з пiдвищення i сховався мiж юрбою.
– Гаразд! На Варну йдемо i вибираємо Жука. Де вiн? Давай його сюди…
Юрба стала Жука випихати на пiдвищення.
– Славно, Жуку! Отамануй нам i веди на Варну. Дорогу знаєш добре.
Отаман Жук не сподiвався, що дiло туди повернеться. Вiн був такої думки, що таки Сагайдачного виберуть, а на його курiнь впаде з цього добра слава, що такий славний козак iз куреня вийшов.
Рада скiнчилася, отаман був вибраний, i тепер на його головi було все обдумати i приладити до походу…
– Бодай тебе, Петре! Чого ти так дiло повiв i на мою голову таку тяжку вiдповiдальнiсть звалив?
– говорив Жук за обiдом, хоч був радий з того, що йому така честь припала.
– Пiдожди, отамане, я ще одну штуку видумав i пiсля обiду тобi покажу.
По обiдi пiшли Сагайдачний, Жук i Марко за сiчовi вали. За ними Антошко щось нiс у мiшку i не хотiв сказати що. Аж зайшли на мiсце. Вiн розв'язав мiшок i вийняв з нього звичайну пращу, себто кусок шкури з двома мотузками, i кiлька куль завбiльшки з диню. То були кулi з соломи, помiшаної зi смолою. При кожнiй звисав шнурок, напоєний порохом.
Сагайдачний запалив кресивом шнурочок, поклав кулю на пращу, розмахнувся i викинув далеко. Куля впала на землю i лежала, поки шнурок згорiв. Опiсля стрiлило, куля розпуклася, куски розлетiлись i стали горiти.
– Тож вже знаєш, що в сих кулях є, i нащо вони?
– Ти сим хочеш кришi запалювати?
– Можна й кришi, але воно буде добре i на турецькi судна.
– Воно гарно, та кажи менi, як ти обляв порох гарячою смолою, i вiн не запалився?
– Я набрав мокрого пороху в платок, причепив до нього шнурок i обвив клоччям. Вiдтак обвинув смолою i облив довкруги смолою, поки порох висох, щоб мiг загорiтись, то i смола застигла.
– Таких смоляних гарбузiв треба наробити бiльше, - говорив Жук.
– Коли пiдкрадемося вночi пiд турецькi судна, то можна буде увесь флот спалити у пристанi. Помости на суднах смоленi добре, щоб не протiкали.
Жук наставив Сагайдачного своїм обозним. Пiд ним стояло усе пiше вiйсько, гармата, могильники i драбинники.
Тепер вони заходились обидва запопадливо коло влаштування морського походу на Варну. Сагайдачному прийдеться здобувати фортецю, i до цього вiн хотiв усе зараз обдумати.
Жив тодi на Сiчi старий дiд Семен Нетопа, котрий довгий час побував у турецькiй неволi. Вiн там втратив своє здоров'я i силу. Був дуже немiчний, не довиджував, приглух, у нього голова хиталась i тряслись руки. Не мiг нiчого робити i усю зиму пересиджував за пiччю у куренi, а лiтом грiвся на сонцi, але на Сiчi дуже шанували старих людей, не жалували хлiба-солi i слухали їх мудрої ради.
Сагайдачний заходив до нього вечорами та випитував про Варну. Нетопа побував там довший час i знав її добре; знав вiн i стан Варнянської фортецi.
Вона славилась своєю недоступнiстю.
Дiд виложив свiй погляд, що Варну можна взяти лише, як здобудеться фортецю, а до неї можна добратися лише вiд рiчки, яка пливе попiд сам мур, дуже високий i грубий. Гарматою його не розiб'єш, а на нього хiба драбиною дiстанешся.
Зараз пiд самим муром стоять будiвлi, сюди замикають на нiч невольникiв, пригнаних з роботи. Мур такий грубий, що по ньому перейде двоє, а то i троє людей. Йдучи муром, приходиться до дверей башти, що стоїть над воротами фортецi. У тiй баштi стоїть замкова сторожа, з яничарiв. Вiдсiля виходять вартовi, i там держать ключi вiд ворiт. Ворота засуваються великим дубовим засувом, що входить глибоко в мур.
Iншого входу i виходу нема, є хiба, може, яким пiдземним льохом, та вiн цього не знає.
Коли б так повелось взяти сторожу, щоб не розбiглася i не затривожила вiйська, що стоїть в замку, то можна, забравши ключi, вiдчинити ворота i впустити через них козакiв, тодi було б гаразд.
Сагайдачному тепер стало все ясно. Треба лише подумати, як це все зробити.
II
За час, коли вiдомо стало, що пiде похiд на Варну, заборонив кошовий кому-небудь з Сiчi виходити. Обставлено сторожею проходи; а сторожа мала право кожного застрелити, хто би хотiв переплисти за рiчку. Треба було держати все в тайнi, щоб ворог про те не дiзнався, бо тодi усе пiшло б внiвець. По степу пiд той час ганялись меншi купи татар, котрi слiдили пильно за тим, що на Сiчi робиться.