Стрiла попала турковi в око.

Спудеї кинулись до фiгури.

–  Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.

Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався так двобоєвi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:

–  Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу України.

Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.

Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та то ще не був кiнець їх сьогоднiшнього трiумфу.

Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.

–  Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось - глядiть!
– ворона летить!
– Вiн прицiлився, - ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що її не розiрвали.

Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:

–  Тихо, його милiсть iде!

Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до огорода в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi. Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною цiлували його одежу.

–  Чого ви такi веселi?
– князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала стрiла.
– Хто її вбив?
– питає

–  Оцей новик!
– закричали всi, показуючи на Петра.
– На лету поцiлив!

Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.

–  А оце в турка поцiлив три рази, - каже другий,- з кожного разу сказав наперед, де цiлити буде.

Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, - вона вбилася дуже твердо в дошку.

–  Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.

Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настрої, що в нього задля тих нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.

–  Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу?
– питає князь, звертаючися до Марка.

–  Вiн мистець до шаблi, - закричали всi.

–  Ану, давайте шаблi, - каже весело князь. Принесли шаблi, а князь каже: - Бери, хлопче, шаблю, помiряємося.

Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.

–  Бери, не соромся, це лицарське дiло. Марко ще бiльше збентежився, взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що з того вийде, але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:

–  Я не смiю.
– Вiн став плакати.

Князь був тим вдоволений.

–  Гарно, синку, що ти вмiєш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе бог благословить.

–  Чи екзамен пiшов добре?
– питав князь ректора.

–  Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання набратися в малiй церковнiй школi.

–  Видно, що вчителiв має добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.

Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.

Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши князя, завернув до огорода. I вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя, дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецiї, до науки грецької мови.

Ректор позволив бурсакам вийти до мiста на цiлу годину, розумiється, пiд наглядом даскалiв та дияконiв.

Нiколи хлопцiв самих не пускали, бо не можна було дiждатися їх повороту. Їх забирали до своїх домiв мiщани i сито їх угощали. Крiм того, їх обдаровували всякими "снiдами", що вистало б на цiлий тиждень. Тепер завели таке, що кожний мусив сказати, до чиєї хати йде. Бувало й так, що пiд недiлю заходили мiщане до ректора i випрошували собi по двоє-троє хлопцiв до себе. Острозькi мiщане величалися своєю школою i дуже любили хлопцiв. Це дiялося навпаки iншим бурсам, наприклад, в Києвi, де бурсаки дуже людям пакостили i тягли з возiв, що попало. За то звали їх курохватами i дуже їх боялися. В Острозi бурсак не потребував красти, лазити по чужих садах по овочi, бо всього йому давали добрячi мiщане з доброї волi.

Петро з Марком зайшли вiдразу до Плескача, де їх гарно угостили. Плескачам, як їм розповiли про ту честь, яка їх сьогоднi стрiнула, здавалося, що i на них кинуло промiннями вiд княжого сонця.

Плескач говорив:

–  Як йно, хлопцi, будете себе добре вести, зайдете дуже вгору. Щасливий той, на кiм княже око спочине. Тiльки одне вам говорю: поки не скiнчите науки, не важтеся покидати школи, не дайте заманити себе до нiякої сваволi, я так на ухо вам скажу. Не дайте заманитися Наливайковi. Вiн добрий козак i лицар, князь його любить, але вiн уже не одного бурсака пiдмовив втекти на Запорожжя, пам'ятайте. Про те я ще поговорю з його братами.