Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:

–  Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую їхнi розмови. Северин - то вершок козацької досконалостi, врештi, я i всi, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв пiшло. Отож я б прохав вашої милостi звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, - дав менi його їх батько.

–  Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.

–  Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить дозволу, може бути запiзно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум, треба б забезпечитися наперед.

–  То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.

–  Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу.
– Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.

–  Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.

О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:

–  Ти знаєш оцих пришельцiв од Самбора?

–  Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.

–  Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.

–  А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

–  А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша народнiсть, наша церква має великий на те голод…

–  А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин i розсмiявся.
– От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю їм горiхiв за це й вицiлую обох.

–  Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не пiддав.

–  Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

–  I князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладає великi надiї на них.

–  Краще не говорiмо про такi небилицi: я такої дурницi не зроблю.

При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив. Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки наслухались, говорить iз ними.

–  Гаразд, хлопцi! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?

Вони оторопiли вiд такої несподiванки, а Петро каже:

–  А чи пан Северин взяв би нас?

–  Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.

Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:

–  Ми ж i тут без панiматки живемо.

–  Ех, дурень ти один з другим! Тобi здається, що на Запорожжi то самими пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав ректоровi на карцер о хлiбi й водi.

Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер вiдiйде їм охота про козакування думати. Скажу про те братовi".

А хлопцi знову думали собi таке:

–  Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро мiркував таке:

–  Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи.

–  Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.

Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав її Плескач з їх говорiння.

Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують старшi, що з ними станеться.

Найближчої недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, - чого вiн вiд них хотiв, чого їх вилаяв так погано?

Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiївської школи вiд отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.