Та ось за цим вiтром надпливли з пiвночi справдешнi хмари на небi. Почулись сильнi громи, якi не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по темно-синiх хмарах. Затим пiшла сильна злива. Дощ падав, начеб небеснi застави повiдсувались.

Злива тривала коротко, начеб на те тiльки послав її бог, щоб потушити огонь по степу. Згодом хмари полетiли геть на полудне i показалось чисте, голубе небо. Воздух прочистився i просвiжився. Усi вiддихали повною груддю.

–  Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.

–  А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не полiг, то згине мiж татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все…

–  Пропав або й нi, - каже полковник Глух.
– Вiн хитрий, як лисиця, i татарську мову знає, а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв, як i сам… Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя…

–  Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно нелегке дiло через татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй…

–  Боже йому помагай!
– говорив Жмайло.
– А ми порадьмося, що нам далi робити?

–  Поки що лишаємось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.

–  Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.

–  То закороткий час. Пождiмо двi недiлi - треба деякi вози понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а рушити з мiсця, то певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати… Вiдтак рушаймо далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.

А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усiх бокiв.

Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули їх гарматою i рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табiр оповився густою хмарою диму.

Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал i перлись далi. Звiдсiля випускали цiлi хмари стрiл i посувались щораз ближче. Вiд безнастанних стрiлiв рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати…

Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати ями, прикрив їх суднами i тут скривали жiнок, дiтей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не можна було нi рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами, а то i дрючками. Старий Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.

Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бiгав з одного боку в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, i стинав татарськi голови, мов макiвки. Страшно було на нього глянути. Очi набiгли кров'ю, губи спеченi, аж чорнi, голос охрип. Двi стрiли його досягли, з нього текла кров, яка на ньому засихала, та вiн на це не зважав. Де був найбiльший напiр, там вiн зараз i з'являвся.

–  Ось так їх, братики, ось так собачих синiв, ми їх проженемо. Ось незадовго наспiють нашi на виручку. Сагайдачний вже у Перекопi. Не давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад, щоб пiддержати дух у вiйську, хоч сам не вiрив у те, що говорив.

Жiнки i дiти, що у ямах поховались, пiдняли страшний лемент. Кожне прочувало, що коли татари прорвуться у табiр, то усiм прийде кiнець…

Степан Бульба, старий досвiдний запорожець, вибрав собi таких самих завзятцiв, як i сам, i поїхав на розвiди на пiвнiч вiд табору, прямо на Перекоп.

–  А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися, та й до своїх махнули?

–  А чому? Можна попробувати. Козак не без долi.

–  Та коли ми всi на се згоднi, так не їхать нам на конях, а йти пiшки, чорт його батька знає, чи де у травi зачаєних татар не стрiнемо.

–  Не то пiшки, а нам i перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми тут усi є, знаємо сю песячу мову…

–  От i добре, голуб'ята, - каже Бульба, - тепер дiло у сьому, щоб татарської одежi добути…

–  А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати?
– каже нестарий ще запорожець Онисько Хрущ.
– От, братики, ви добре дивiться, може, де любчикiв-татар помiтимо, а тодi ми й подумаємо.

Онисько Хрущ - то була собi знатна особа мiж тим товариством. Говорив дуже поволi, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького росту, не дуже подобав на силача, та вiн справдi був дуже крiпкий. Говорив м'яким голосом, наче жiнка, нiколи не хвилювався i не злякався хоч би самого чорта, а рiзнути йому ножакою ворога по шиї - то начеб хлiба вкусити. До того вiн був перший повзун на Запорожжi i знав порушатися по-гадючому цiлi гони без утоми.