Деякi думали, що їм причудилось, бо утомленiй душi не одно привидиться або прочується. Iншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку нiде хмари видно.

–  То Сагайдачний йде, - крикнув з усiєї сили Жмайло i впав обiмлiлий на землю. Козаки думали, що його татарська стрiла поцiлила. Зараз занесли його пiд судно та поклали побiч Чепеля.

Слово "Сагайдачний" перелетiло увесь табiр блискавкою.

–  Пiдмога, братчики, пiдмога! Слава Сагайдачному!

Оклики оживили всiх; кожний набрав вiдразу сили, начеб цiлющої води напився.

I старий Чепiль ожив. Вiн вийшов з-пiд судна i простяг руки угору:

–  Слава ж тобi, господи небесний, за ласку… Зараз рушаймо. Де Жмайло?

–  Он там, пiд судном, мов неживий лежить.

–  Iзнемiгся козак. Ну нiчого, очуняє.

На цей несподiваний iзгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали наступати. Настала метушня. До них прибiгали кiннi посланцi i стали галайкати.

–  Рушаємо табором, - гукав Чепiль, приклавши руки до рота.

В таборi заметушились усi, мов бджоли пiд рiйку. Недужi вилазили з землянок, їх клали на вози, туди посилали жiнок та дiтей. Лаштували вози i запрягали коней.

Заки рушили з мiсця, треба було спереду усунути трупiв. Вони смердiли вже, трупи розлазились в руках, що годi було руками до них прикладатися. Вiдсували їх списами, загачували келепами.

Коли таку масу трупiв рушили, такий настав сморiд, що не було чим дихати.

З тiєю роботою забарились довший час.

Тепер, стрiляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором вперед. Переднi вози були без коней i козаки пхали їх руками перед себе. Табор врiзався в татарську масу. То вже не були тi розосенi колони, що дерлись у табiр. Татарське вiйсько перемiнилось в отару овець, яка не може впору вступитись з дороги. Табiр їх трощив, мов ралом орав, розбиваючи скиби по обох боках своєї дороги.

А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зi своїм вiйськом, то вони розскочились, татарське вiйсько розкололось, мов бервено вiд сокири.

Оба вiйська злучились; Чепiль пiд'їхав до Сагайдачного. Вони обнялись, старий плакав на радощах.

–  Господь принiс тебе, сину, в саму пору… Нам приходив вже кiнець.

–  А де Жмайло? Чи не полiг?

–  Вiн живий, та дуже знеможений, аж омлiв.

Жмайло лежав на возi без пам'ятi. Почувши, що наспiла помiч, вiн зомлiв. Вiн начеб останнiй набiй своєї енергiї вистрiлив i повалився з нiг. Кiлька разiв очуняв, почувши радiснi крики та галас, дививсь на свiт, мов крiзь очадiле скло, та знову заплющував очi. Не мiг нi рукою, нi ногою рушити. Тепер почув над собою голос побратима i вiдкрив очi. Зразу не мiг його пiзнати. Вiн стiльки мав сили, що усмiхнувся до нього, його маленькi засохлi губи щось шелевiли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив очi i попав у замороку.

–  Чи вiн ранений?

–  Нi, - каже Чепiль, - кiлька разiв дряпнула його стрiла, та це, певно, не вiд цього. Вiн лише обезсилений. Вiдпочине, то й очуняє. Але ж бо то богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому треба подякувати, що ми дотепер устоялись. Менi вже було три чвертi до смертi… Пропасниця мене зломила зовсiм…

–  Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав…

–  Тож-бо i є, що сим колодязем вiн нас урятував.

–  Зараз вертаємо, - каже Сагайдачний.
– А як доберемось до зеленої пашi, тодi хоч тиждень вiдпочиваймо.

–  Але попам'ятають нас поганцi довго, - говорив Чепiль.
– Штука була, та й годi…

Конi, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспiшали, добуваючи останнiх сил.

Табiр минув Перекоп i став у доброму мiсцi. Зараз попускали коней на пашу. Вони форкали весело i качались по травi.

Службу в таборi перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.

Чепелiвцi спали мертвецьким сном.

Недужих поклали пiд шатрами. Жмайло спав два днi, не прокинувшись нi разу.

–  Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, - говорив Сагайдачний, обнiмаючи його.

–  Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на свiтi побачимось…

Вiдпочивши тут два днi, рушили далi. Як прийшли на переправу, вийшла до них сторожна чета вiд човнiв. Вона оповiдала Сагайдачному, що тут за той час сталося.

Незадовго, як Сагайдачний пiшов на Перекоп, з'явився на Днiпрi турецький флот. При переправi стояло лиш кiлька суден, решту скрили в комишах i самi сховалися. Звiдси придивлялись, як турки плили обережно, в бойовому порядку.

Помiтивши козацькi судна, вони стали стрiляти з гармат, начеб до якої фортецi. Потiм, коли їм нiхто не вiдповiдав, вони пiдплили обережно, позабирали судна, попричiпляли до своїх i вiдплили зараз у лиман. Поки це сталося, якийсь турок вiдлучився i пiшов у комиш, де його козаки пiймали на аркан, заткали рота, поки турки не вiдплили, i тодi давай брати на допити, поки усього не виговорив. Вiд нього довiдались, що Алi-паша на приказ султана пустився Сiч зруйнувати i всi байдаки понищити…

–  Турки про Кафу, вiдай, ще нiчого не знають. Коли б не те, то Алi-паша був би непремiнно поплив на Сiч i справдi наробив нам бешкету, коли б знав, що уся козацька сила iз Сiчi вийшла…