Петро кожного дня нагадував Марусi, що дiд Онисько говорив i просив Марусю пiсеньок спiвати, щоб бiльше меду було.

Тепер було так, що Петро сидiв неподвижно, а Маруся сiдала оподалiк з якою мережанкою i пiсеньок спiвала.

За той час йшла весна цiлою силою. Дерева вкрились бiлим та рожевим цвiтом i розводили пахощi по садку. Бджоли увихались помiж квiтами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сидiли у цьому раю i не тямили серед любої розмови нiчого, забули про свiт божий.

Часом прибiгала Горпина, пожартувала, посмiялась; заходила i Настя, Ониськова внука. Приходила i сотничиха, i сотник на хвилинку, i так минали днi за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до свiтлицi, i тут заводили поважнi розмови.

Старi догадувались, що мiж молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом i статечнiстю Петра.

Сотничиха говорила до чоловiка:

–  Менi здається, Iване, що мiж молодими вже любов скоїлася.

–  Менi не здається, але я вже не вiд нинi бачу, що воно так є справдi. Козак мало не з'їсть дiвчини очима.

–  Що ж нам на це сказати?

–  А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю i такому бравому, статечному козаковi дiстанеться. Хоч Петро ще молодий, а розумний, що й старого досвiдного перейшов. До того - має освiту, що набув у тiй школi в Острозi. Багато я про нього на Сiчi вiд товариства чував.

Вiн не п'є, значиться, що не проп'є долi, не заспить, а все на час буде на своєму мiсцi. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як вiн тверезо на все дивиться, як вiн розумiє, чого козацтву треба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ - до визволення. Кажу тобi, що це гетьманська голова. А при тому який вiн чемненький, розумом не величається, цiлком не чванькiв синок. Кажу тобi, жiнко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.

–  Чи вiн тобi що говорив?

–  Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годi говорити про весiлля чоловiковi, що на ногах стояти не може. Але я мiркую, що слiд би нам рушники ладити та весiлля готовити. А весiлля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.

–  Ти вже зараз i про весiлля. Хто ще знає, чи з того що буде.

–  Зараз - не зараз, але повеселитись думкою, то не грiх. Я тобi кажу, жiнко, що про Марусину долю я зовсiм спокiйний, кращої пари їй i не ждати. Один вдалий похiд, а наш зять вийде мiж козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.

–  Але з походу може й не вернути.

–  Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я мiркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на пiч лiзти, йому до слави дорога. А та слава - то й на нашу дитину i на нас упаде.

Сотник був дуже радий i веселий. Навпаки, сотничиху облiтали сумнi думки, сумнi прочуття. Вона походiв дуже лякалась, i скiльки разiв Iван iшов у похiд, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всiм хрещеним миром.

Одного дня каже Петро до Марусi:

–  Я не можу так дармувати, треба менi конче до якоїсь працi взятись. Пiшов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмiшив би.

–  А до якої ж роботи тобi братися, як сили у тебе немає? Пiдожди, аж подужаєш.

–  Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була менi по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.

–  Мене? А хiба ж козацькi дiвчата грамоти вчаться? Хiба якi панянки в городi, а я собi проста сiльська дiвчина, козацька дитина. Моє дiло в хазяйствi.

–  Попри хазяйство добре i грамоту знати.

–  Ти, Петре, краще менi скажи, що у цих книжках написано?

–  Усяке написано, i те, що було i те, що тепер є. Писано там науки божi, про зорi i такого багато дечого.

–  Я усього того не можу зрозумiти.

–  Зрозумiєш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти менi лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нiчого не вдiю.

Маруся лише поглянула на Петра. Самi її очi говорили: "Хiба ж ти думаєш, що я можу не хотiти того, чого ти бажаєш? Хiба ж я можу твоїй волi спротивлятись?" I сотник на те згодився.

–  Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобi хлiба жалiю. Та вся наука, то, либонь, буде хiба забавка, її не можна буде покiнчити, бо як йно подужаєш, тобi на Сiч пора.

–  На Сiч менi пора буде, коли зможу на конi сидiти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немiчний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голiвка.

Знову ж сотничиха про науку говорити собi не давала:

–  Її дiло жiноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє дiло, мiй обов'язок навчити її, бо я її мати. А що там якiсь панянки та городянки з книжок читати вмiють, то це для нас, селян, в примiр йти не може.