–  А оце прийми вiд мене, мiй Петруню, на спогад. Оце хрестик iз Києва, з Печерської лаври. Я його дiстала вiд мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога рiч, але для мого Петруся немає нiчого у мене надто дорогого.

Вона розiп'яла жупан i вiдв'язала з шиї маленький золотий хрестик на дрiбному золотому ланцюжку.

Петро поцiлував його i завiсив собi на шию.

–  Спасибi, моя люба!

–  Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою пiде враз i моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене iнколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрiнувся.

–  Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим пiсланцем прийшлось його переслати.

–  А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матiнки згоду на моє вчення. Тепер пропало.

–  Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.

Маруся засмiялася:

–  Нащо менi тодi письма, як ми разом житимемо? Ти менi i далi розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде менi досить.

–  Моя дiвчино люба! Солодко менi з тобою розмовляти, та тобi вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та вiд хутора вiдстала. Дивись, мої товаришi вже далеко, далi то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.

Маруся пiд'їхала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв її, мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i випустила поводи з руки. Її коник вiдбiг i став по степу гуляти.

–  Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.

Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.

–  Ось зараз побачиш, що не пiду пiшки. Вона свиснула в пальцi, її буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i наїженою гривою, на той свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.

Маруся попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак скочила на сiдло, поправилась i каже:

–  Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш?
– Вона витягла з кишенi малий гарний пiстоль.
– Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свiдком нашого прощання.

На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустрiч над'їхав старий Онисько:

–  Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що вiн десь тут недалеко крутиться i на тебе чатує.

–  А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре знає, що у батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили, так непримiнно повiсили б.

–  Стереженого Бог береже.
– Вони вертали тепер разом.

Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще пiд старою розлогою грушею:

–  Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його iм'я благословенне.

Петро потиснув коня i погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

–  Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук не пустив мене з тобою у Чепелiв хутiр.

–  А це чому?

–  Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв стали би до себе найзавзятiшими ворогами.

–  I ти би таке зробив?

–  Задля такої дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотiв чимшвидше з хутора поїхати.

–  Говориш як дiтвак, стидайся!

–  Серця не навчити.

–  Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що крiм тебе, мене хтось полюбив?

–  Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

–  Знаєш, що я тобi пораджу? Ти пошукай собi яку гарну дiвчину теж, влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Українi гарних дiвчат - мов макового цвiту.

–  А ти хiба не знаєш тої поговiрки, як батько синовi радив женитися, та що син йому вiдповiв?

–  Не знаю, а може, не пам'ятаю.

–  Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"

–  Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм про що друге. Чи ти справдi не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

–  Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобi вже все скажуть. Може, i кошовий цього не знає.

До нього пiд'їхав старий Жмайло:

–  Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всiй Українi немає. Я хоч i старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали смiятися, а старий каже:

–  Коли б менi так яких сорок лiт з моїх плечей зняти, то далебi, я би тобi її вiдбив.

–  Не говорiть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами на шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зiрвали.