Рене затнувся й тихо додав:

– Якщо залишуся живий.

«Він підвищив голос, коли завів мову про можливу смерть артефакту, – відзначив барон. – Він говорив про медальйон так, немов у нього на руках умирає кохана жінка чи дитина. Жива істота. І горбань, не маючи змоги цьому зарадити, в розпачі шукає рятівника, чіпляючись за соломинку надії. Аби отримати допомогу, він піде на все…»

Із-за гребеня пагорба з'явилася вервечка білих постатей, і по спині барона пробігла зграя мурашок. Істерика Рене, якась кре-пундія, схожа на зуб, а тепер – загадкові мандрівники, що дуже нагадували процесію лиховісних мерців у саванах!

З огляду на близькість Чуриха, звідки ці добродії з'явилися…

За мить Конрад розреготався і тричі сплюнув через ліве плече – добре, що блідий, як смерть, пульпідор їхав по праву руку від нього. Саме так належало віддавати шану паломникам-харизма-там зі знаменитого ББС: Блідого Безглуздого Сонму. Головним догматом Сонму було заперечення будь-якого сенсу в будь-чому. Харизмати стверджували, що лише усвідомивши цілковиту нісенітність власного існування і будь-яких своїх дій, людина здатна знайти притулок на великих грудях Бабусі Харизми.

У відповідь на запитання, навіщо прагнути до бабусиних грудей, якщо сенсу однаково ні в чому немає, брати, як правило, без зайвих слів закасували рукава ряс і лізли битися. Тому співробітникам Всевидющого Приказу рекомендували уникати філософських диспутів із цими здебільшого безневинними диваками. Головне не наступати харизматам на улюблений теологічний мозоль, а екстравагантність – вона інтересам держави не суперечить.

Наблизившись, члени сонму, як по команді, вихопили з-під балахонів різнобарвні бубни і, пританцьовуючи в крейдяній пилюці, ритмічно затягли:

– Харі-харі-ризма-а! Харі-харі-ризма! О, бабусю, до тебе подаюся! Харизм-а-а-а!..

Барон гідно поцінував запопадливість прочан: у безглуздості їхніх дій важко було засумніватися.

– То ви візьмете крепундію? – наполягав пульпідор.

– А чому я?!

– Я знаю, профоси Дозору свято дотримуються конспірації. Але мені ви можете довіритися з чистим серцем.

– Овал Небес! Чого б це я став вам довірятися? І хто вам сказав, що я – профос Дозору?!

– Світ не без добрих людей…

Рене потупився, не бажаючи відкривати імена добрих людей, але барон уже все зрозумів. Випадково підслухана розмова за стіною: «Він у цьому… як його… у Дозорі служить…»

Прислужився рудий, нема чого сказати!

– Вислухайте мене, пане Кугут. Вас ввели в оману. Кош помилився, він такий неуважний, а ви його неправильно зрозуміли, – барон намагався говорити виразно й повільно, наче з нерозумною дитиною. – Якби я був профосом Дозору Сімох…

– Гаразд, можете зберігати інкогніто! – гаряче перебив барона Рене. – Я не наполягаю. Але все одно візьміть крепундію собі. Ви не маєте права відмовитися! Тому що це – Омфалос! Пуп Землі! Святиня Чорно-Білого Майорату!

І горбань переможно витріщився на обер-квізитора.

* * *

У кабінеті, куди грос привів трійцю втікачів, товклося двоє міцненьких, доладно збитих чарівників-близнюків. Зовнішністю вони скоріше нагадували викидайл із шинку або підмайстрів кожум'яки, аніж некромантів і знавців Високої Науки. Ці двійко знову розбудили в пам'яті вігіли розповідь злодія Гвоздила, і вона пильно вдивлялася у братів, запам'ятовуючи на майбутнє. На перший погляд чарівники займались переставлянням лампад на стінних полицях, – безглузде заняття в приміщенні, й без того освітленому цілком достатньо – але, коли Ефраїм жестом відіслав обох і Анрі почала розглядати оздоблення кабінету, вона зрозуміла, що ніякі це не лампади.

На полицях стояло десятків зо два флаконів – фігурно витягнутих у формі надгробного обеліска заввишки як вказівний палець. Навдивовижу прозорі, ледь крижанисті, зроблені з дивного, молочно-блідого скла, флакони були закупорені пробками-світляками. Кожен світляк давав промінець синюватого, неприємно гострого світла, спрямований строго вниз, у центр денця. На місці, куди падав промінь, утворюючи мерехтливий пен-такль, сиділи, скорчившись, крихітні люди – чоловіки й жінки, тужили в крижаних казематах, затуливши руками голови та ввіткнувшись обличчям у коліна.

Синій кілочок невблаганно довбав їхні тільця.

Флакон екранував потоки еманацій, але при первинному огляді ставало зрозуміло: це не големчики, подібні до киселевого «об'єкта», і не гомункули, створені в реторті з живильною кашкою. Пропорції тіл дозволяли стверджувати, що це не макові ельфики з ампутованими крильцями, не цверги, виловлені в надрах гір, не злидні після примусового самозбагачення, не амулетні сидільці, не чури чи пенатні лярви… Анрі подумки вилаяла себе: можна довго й плідно міркувати, ким не є бранці, але це ні на крок не наближає до розуміння, хто вони є насправді.