– А тінь – вона тінь і є, колего! Прошу дуже: «умбра» теслі Єндри Драмбаля, що помер від запою. Ампутована й піддана консервації по смерті носія. Доля, так би мовити, фізичного тіла – звідси невмотивована агресія. Доводиться приборкувати, інакше подальші експерименти, особливо – ступінчаста ампутація, проблематичні.

– Ви жартуєте?

– Анітрохи. Апофеоз генія Чуриха: консервація окремо взятої за горлянку тіні небіжчика.

– Але навіщо?! Вона ж у будь-якому разі згодом розпадеться!

– Не кваптеся з висновками, колего. Можливі варіанти. Власне, для цього нам і потрібні гарний малефік з умілою мантисою. Думаю, ще знадобиться досвідчений семант, але пізніше…

– Ви навчилися препарувати структуру особистості?! – втрутилася Анрі. – Де ж склянки з «іменами»? Ладанки із «сяйвом»?

– Не поспішайте, серденько. Номен і канденція поки що для нас недоступні. В імені надто багато зовнішніх коренів, а сяйво після відльоту душі не піддається тривалій консервації. Надто летке утворення. Але ми з Номочкою і не планували глобального розчленування – для початку нас цілком влаштовувала лише тінь… Колеги, пам'ятаєте, я запитував вас: хто головний ворог дрейгура? І ми з'ясували: пам'ять! Тепер я запитаю ще раз: хто головний ворог некроманта?

– Життя! – хором відгукнулися малефік з вігілою.

Ефраїм зітхнув, випромінюючи всесвітню скорботу.

– Фі, колеги… І ви теж… Нічого подібного!

– То про що ми тоді говоримо? Хто ворог?!

– Смерть!

* * *

– Ви пропонуєте мені взяти на зберігання святиню Майорату?!

Повзуча Благодать! Четвертий день підряд барон нагадував сам собі легендарного Діда Мозаїка, що заповзятливо викладає на куполі храму картину: по водах світового потопу пливе трипалубний ковчег із врятованою від загибелі звіриною! – а прокляття демона Тортураля змушує шедевр щоночі осипатися шматочками смальти, спонукаючи Діда до подальшої праці… Але зараз, хвала небесам, перекладати весь візерунок не було потреби. Підкинуті сюрпризи легко зімкнули краї, вписуючись у зображення.

Конрад відчув під ногами точку опори.

Цього, згідно з ученням Медарха П'яниці, було цілком достатньо, щоб утримати світ від перевертання.

Звісно, за навіженим Рене женуться аж ніяк не через виправлений прикус. Горбань примудрився проникнути в Цитадель і викрасти головну реліквію Ордена Зорі, та ще напередодні квесту! Навіщо? Ну, якщо вірити сказаному, бравий пульпі-дор палко жадає передати «крепундію» в руки Дозору Сімох. Аби вберегли, захистили і, головне, врятували. Бо схожа на зуб, а тому викликає безсумнівне співчуття. Злодій-альтруїст? Герой? Ідіот? Ох, і достобіса вас розвелося навкруги: героїв, злодіїв, ідіотів. «Чекай потрясіння основ», – сказав би мудрий пан Терц. Он чого Рене так хвацько відмахувався ретрактором; занадто хвацько для мандрівного медикуса. Поза сумнівами, лицарі Вечірньої Зорі підуть на будь-які хитрощі, аби тільки повернути святиню. Якщо вони порушили екстериторіальність Майорату, кинувшись навздогін злодієві кінно й оружно… Судячи з того, що за ними стежать, добродії лицарі в курсі, де переховується викрадач. Поки загін рухається в бік Майорату, лжекве-сторів не зачеплять: вони везуть Омафалос у потрібному напрямку.

Але варто звернути з цього шляху…

Барон не плекав ілюзій щодо здатності їхнього строкатого воїнства відбити атаку гвардії в чорних обладунках. Так, надто молоді, так, потішні ідеалісти, але молодь жвава й ідеалісти з бойовим досвідом. Рене ясно дав зрозуміти: вороги мають чисельну перевагу. Майорат під боком, аспіди у разі чого й підмогу можуть покликати, вони такі.

Що робити?

І головне: хто винуватий?!

Обер-квізитор гарячково прикидав варіанти. Заявити на повен голос: ми, мов, квестори сезону, Пуп Землі у нас, гіп-гіп-ура! Отже, квест завершено, і Майорат терміново перефарбовується в кольори свіжого молочка? Не пройде. Хоч тричі назви себе Білим Голубом – обірвуть крильця і втоплять у тихих болотах Тітікурамби. Омфалос підступно викрадений і потрапив до лжеквесторів поза територією суверенного Майорату. Це грубе порушення Заповіту, обман і ошуканство. Лицарі Вечірньої Зорі не визнають, що квест відбувся; більше того, справедливо вирішать, що старики-розбійники змовилися з омфало-крадом…

Повернути лицарям такий любий їхнім серцям Пуп Землі з вибаченнями? Чи встигнемо ми порозумітися, коли на нас налетять гнівні ідеалісти? Навряд чи. Чи погодяться лицарі, ображені в найкращих почуттях, навіть одержавши реліквію, відпустити з миром віроломних святотатців? Сумнівно: помста туманить погляд і розпікає серце…

Викликати обіцяну Месропом підмогу?!

Горбань напружено чекав відповіді, а Конрад ніяк не міг прийняти рішення. Видати себе за профоса Дозору Сімох? Взяти медальйон і… Що далі? Застромити Пуп Землі за пазуху і нишком викинути, коли горбань відвернеться? Сумління потім замучить. Людина за цю цяцьку життям ризикувала…

Ошукати Рене було б ницо й не гідно дворянина.

– На превеликий жаль, я змушений вас розчарувати, добродію. Представник Дозору Сімох із вдячністю прийняв би від вас святиню. Але повторюю: я не профос. Я зовсім не розуміюся на крепундіях і Високій Науці.

– Хто ж ви? Непутящий гультяй? Отаман зграї розбійників? Вічний Мандрівець?!

Якби слова могли вбивати, барон був би мертвий.

– Я – обер-квізитор Всевидющого Приказу Реттії.

– Не вірю!

– Це ваше право. Але даю вам слово честі: рудий базіка Кош просто переплутав Приказ із Дозором. Він провінціал, даруйте йому…

Горбань сіпнувся, начебто в сідлі раптом проклюнувся таємний шпичак і вчепився юнакові в сідниці. Він повернувся всім тілом і глянув на Конрада з розпачливою надією: ну скажи, що брешеш! Що профос! Інкогніто!!! Ну хоч оком моргни…

Шори обмежували страдницький погляд.

Інакше страждання, розлившись, затопило б світ.

– Якщо ви й далі наполягатимете, то максимум, що я зможу – взяти у вас реліквію на зберігання. За першої слушної нагоди я передам медальйон колегам із Тихого Трибуналу. їм же ви зможете дати свідчення. Гадаю, вігіли розберуться в ситуації не гірше за Дозор Сімох.