Обманувши очікування, Рене з трьох варіантів обрав четвертий. Не доїжджаючи до валунів, він звернув на ледь помітну стежинку, яку барон розгледів лише тепер, та й то насилу. Стежинка вела до близького рідколісся, а куди далі, знав лише Вічний Мандрівець, та ще, може, прудкий пульпідор. Не дарма ж він безпомилково знайшов стежку?

За спиною обер-квізитора заскрипіли колеса.

– Х-хух, вибралися! – з полегшенням зітхнув Кош Малой, немов він власноруч тягнув фургон угору.

Але барон не поспішав обертатися до супутників. Між дерев, куди вела стежка, йому привидівся невиразний рух. Невже припущення й розрахунки виявилися настільки точними, що збіглися до хвилини?! Обер-квизитор боявся вірити у випадкову удачу. А раптом там засідка лицарів Вечірньої Зорі? Тоді добродієві Кугуту буде непереливки: стежка перед ліском вигиналася коромислом, кинутим у присохлу траву, обабіч росли кущі всюдисущого дружинника, і горбань не міг бачити, хто рухається йому назустріч.

Гукнути? Попередити?!

Відстань чимала, але почути повинен. Особливо якщо попросити гукнути рудого горланя Коша.

З-за дерев з'явився перший вершник – білий у яблуках кінь, світлий плащ, відкритий шолом виблискує у променях сонця. Серце Конрада, цілковито ігноруючи холоднокровність і повне самовладання, що так цінуються у Всевидющому Приказі, прискорено забилося. Ні, це не чорна гвардія! Вічний Мандрівцю, змилуйся, зглянься…

Барон дивився, затамувавши подих.

Вони виїжджали з лісу вервечкою. Двоє… П'ятеро… Шестеро… Четверо чоловіків і дві жінки. У пані, що замикала кавалькаду, від вітру розвівалися розкішні кучері – рудо-вогненні, знайомого відтінку.

Помилка виключалася.

– Пані та панове! – театральним жестом барон простягнув шуйцю в напрямку вершників, жалкуючи, що його зараз не бачать троє людей: Генрієтта Кукіль, Вільгельм Цимбал і його величність Едвард II. Саме в такому порядку: вігіла, прокуратор і король: серцю ж не накажеш. – Хочу звернути вашу увагу. Отже, перед нами – наші дорогі, любі та непристойно підприємливі родичі! Власними пустоголовими персонами, живі й неушкоджені. Всі шестеро, можете перелічити. Прошу любити й жалувати!

Це був тріумф Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу.

* * *

– Даруйте вже старому, любонько. У наші літа безсоння – ревнива дружина. Потім розповідатимете молодим кавалерам, як трухлявий пеньок Фрося не давав вам повік склепити, терзаючи спогадами…

Ефраїм хрипко, наче ворон, розсміявся, пригубив з кубка.

– Ви наговорюєте на себе, ваше чорнокнижництво! Одна година бесіди з вами, повірте, варта десятка бурхливих ночей кохання! Не одна чарівна містрис посиніє від заздрощів, коли я при ній недбало згадаю: «Одного разу, далеко за північ, мала я честь розмовляти з метром Клофелінгом…»

Анрі стояла спиною до гросмейстера, вивчаючи його гордість – велику колекцію епітафій. Зроблені на замовлення столики з каурельскої вільхи – дерева, на якому, за повір'ям, замість «сережок» ростуть жіночі груди й душі померлих дітей ссуть із них кров з молоком – були суцільно заставлені крихітними надгробками та стелами-меморіалами. Взявши найближчу стелу, вігіла прочитала, напружуючи зір:

Гросмейстер наново наповнив обидва кубки: свій і дами.

Гостро запахло гвоздикою та мускатним горіхом, що присмачували гаряче вино.

– Оригінал, любонько, стоїть у Цирамені, на могилі філософа Зенона Басаврюка, засновника школи «оптимістичного матеріалізму». Це він першим узвичаїв метафізичний термін «sensus», тобто «поняття», і написав аксіоматичну працю «Modus Vivendi sensus». Мені коштувало неабияких зусиль домогтися від упертюха-оптимата дозволу зробити копію надгробка.

– Дозволу?

– А як ви думали? Тут тільки легальні екземпляри! Хіба я ризикнув би тримати вдома неліцензовану копію без відома і згоди покійного епітафізанта?! Ви поганої думки про мене, пані вігіло. До речі, ліворуч від вас епітафія з місця упокоєння кушарського астролога й поета Хумера ан-Байбакі. Справжня перлина колекції! Там дуже точно сказано, що буває браконьєрам на цвинтарях, якщо не дотримуватися прав покійних…

Анрі взяла зазначену плиточку, виточену з яшми:

Простеживши за ходом думки кушарця, відображеної у вірші, Анрі зрозуміла дві речі. Перше: вона ніколи не колекціонуватиме епітафії. Друге: якщо Вічний Мандрівець дозволить благополучно повернутись до Реттії, вона відразу ж відвідає могилку тітоньки Есфірі. Просто так – посидить, принесе скромний букетик айстр, розповість останні плітки…

– Я не запитую вас, любонько, про результати сьогоднішніх дослідів. Просторікувати вночі про роботу, коли ти наодинці з прекрасною жінкою – найгірший моветон! Гадаю, Номочка теж дасть нашому втікачеві-малефіку як слід відпочити, а не замучить на смерть діловими бесідами. Але близнюки доповіли, що робота з відокремленою умброю не показала прихованих вад серцевини…