– Ти мене зовсім з пуття збив, світлосте… А що ж тоді в притулку сталося?

– Інсценування, люб'язний Коше. Театральна вистава.

– Ти простіше говори, світлосте. У мене й без твоїх словес голова пухне…

– Лицедійство. Обман. Називайте як завгодно, але нашим любим родичам було потрібно, щоб їх вважали загиблими або викраденими. Аби потай і без перешкод дістатися до Чуриха. Не здивуюся, якщо вони, вже коли значились, так би мовити, мертвими, надіслали до столичної канцелярії Ордену підтвердження – і канцелярія, цей цвіт істинного лицарства, визнала квест законним зовсім не через наші наївні хитрощі. Нас просто сповістили заднім числом. Ми цілком могли б сидіти в Реттії, авантюрі це не зашкодило б.

– Але чому ви сказали, що квестори їдуть до Чуриха? У лапи до некротів?!

– Бо я ніколи не брешу без вагомих причин.

– Чого ж вони так рвуться в Чурих?

– Ви забагато від мене хочете, містрис Форзац. Я не всезнайко. Я лише зробив висновок з анонімних листів.

– Та я сестриці вуха обірву! За такі жарти!

– Треба дати їм знати, що ми тут…

– Дивіться!

Рене Кугут нарешті побачив вершників, що їхали назустріч, і притримав коня. Проводир квесторів, Герман фон Шмуц, теж зупинився, вдивляючись – і раптом щось крикнув своїм товаришам, вказуючи на горбаня. Зметикувавши, що щось не гаразд, пульпідор став поквапно розвертати вороного, оскільки кавалькада вочевидь зібралася кинутися вперед.

І наміри квесторів навряд чи обіцяли Рене теплу дружню зустріч.

– Що там у них діється?!

– І їм теж він зуби не так повисмикував?

– Та не стійте ви! Там діти… Діточки наші!

– Н-но, рідні! Вивозь, крива!

– Перестаньте пороти гарячку, пане Копі! Нікуди вас крива не вивезе, хіба що до Нижньої Мами. Перекинете фургон на цьому схилі, коней покалічите… Пане Тирулег, пані Вертенно, вас це теж стосується! У нашому віці небезпечно валятися під тюками…

– Діточки!

Око Аглаї Вертенни мало не вилізло з орбіти, спостерігаючи, як унизу неждано-негадано ожилі квестори женуть прудкого пульпідора в бік перехрестя. Погоня нагадувала полювання на лиса, тільки без собак. Лю презирливо дивився на це посміховисько, чхаючи і крутячи лобатою головою.

– Ось вони, наші героїчні діточки, – закопилив губу Конрад. – Хитруни-молодці. Розіграли власну загибель, мало всіх нас до удару не довели, потай вирушили в Чурих, іди та знай навіщо… Тепер вшістьох за одним горбатим пройдисвітом скачуть. Ви побоюєтеся за їхню долю? Я теж: шість на одного може виявитися замало… Для наших відчайдушних діточок…

– Ваша правда, бароне, – кивнув Ернест Рівердейл. Капелюх упав з голови незграбного графа у пилюку під копита, але старий не звернув на це уваги. – Радість зустрічі затуманила мені розум. Чи не здається вам, що молодь чинить… е-е-е… не надто шляхетно? Я маю на увазі: переслідуючи цілим загоном єдину людину, скромного медикуса, до того ж, із тілесними вадами? Кодекс честі…

– Графе, ви янгол! Ця тілесна і моральна вада вкрала коня в нашого товариша, через нього вночі, в клієнтелі, ми ризикували, а вас непокоїть його доля?

– Ми збираємося що-небудь робити?

– Що саме, містрис Форзац? Скакати їм навперейми? Боюся, родичі нас неправильно зрозуміють.

– Мій син усе зрозуміє правильно.

– Ваш син? Кожен квестор здатен упізнати одного з нас – свого родича. В азарті переслідування, на повному скаку… Словом, припускаю, хоча й сумніваюся. Зате я не сумніваюся в іншому: в азарті погоні кожен квестор побачить щонайменше п'ятеро незнайомих людей, кінних і озброєних, у супроводі бійцівського собаки – і вся ця армія мчить на них із пагорба. Я не певен, що мій небіж спершу не розпочне бій, скажімо, з його світлістю, а лише потім, коли буде пізно, впізнає мій голос чи зовнішність…

Барон щиро насолоджувався спокоєм духу і світською бесідою. Квапитися було нікуди. «Справу про зниклих квесторів» закрито, молоді ідеалісти живі-здорові, невідомі лиходії перетворилися надим, на ідіотський жарт юнаків. Тепер залишилося без перешкод забрати Генрієтту Кукіль із чурихських веж – і нехай Тихий Трибунал з'ясовує, якщо знадобиться, зв'язки квесторів з некромантами, нехай вивчає крепундію пана пульпідора, а він, Конрад фон Шмуц, продовжить відпустку на два тижні та запросить вігілу в подорож на води, в Літтерн, де троянди такі свіжі, а вечорами на бульварі грають струнні квартети…

Сонце пускало зграї зайчиків по гладі Тітікурамби, трипала дуля Чуриха погрожувала небесам, пришелепуватою вороною настовбурчилась фортеця в екстериторіальному Майораті, шість квесторів наздоганяли, один пульпідор утікав, а на вершині крейдяного пагорба перебував у відпустці душею і тілом якийсь дворянин, неуважно посміхаючись.

– Давати ми на них кричати, га? Нехай бачити-чути: ми на цей пагорб?

– Кричати? А чому б і ні? Гадаю, якщо хочеться кричати, треба неодмінно це зробити, навіть ризикуючи виставити себе на посміховисько…