– Ви спіймали злодія?!

– Ну! У вас в столиці не занудьгуєш!

Копі пожвавішав, від недавньої похмурості не лишилося й сліду. Настрій у здорованя мінявся швидше, ніж погода в день Весняного завороту вітрів. Анрі теж зраділа: значить, барон у курсі з'їзду родичів. Тому, напевно, й перебрався в готель: стежити. Молодець квіз, зубатий…

– Злодій у кімнаті нишпорив, а стряпчий почув і тривогу підняв. Теж, до речі, чудовий мужик.

– Злодій?!

– Стряпчий! Фернаном кличуть. Казки бреше – будь-який байкар умре від заздрощів. Слухаєш і чухаєш потилицю: а що як правда? От як зі злодієм.

– Що – зі злодієм?

Розмова виходила дивна, але цікава. Якби ще гомолюпус не губив повсякчас нитку оповіді, перескакуючи з одного на інше…

– Казка зі злодієм. Ти зроду така, чи прикидаєшся?

– Чого бажає мій шляхетний пан?

Від «шляхетного пана» Кош розтанув, пробачивши хазяїнові втручання в розмову.

– Ну, казав же: ласощів…

– Яких саме?

Питання загнало Малого в тупик. Скуйовдивши й без того буйні кучері, він рушив напролом:

– А які є?

Ох, нарвався рудий. Перелік ласощів, що подаються у «Скриньці», був улюбленим коником Моше Абу-Нізама. Завсідники знали це й не ризикували, цінуючи власний час.

– …тарталетки легкі глазуровані, лукум фруктовий тридцяти двох видів, безе з сиропами, желе та конфітюрами, щербет тягучий, халва кунжутна особлива, пастилки з горіхами й фініками, сушений бананас у цукровій пудрі, «солодке насіння» по-нурландськи, мигдаль, смажений у меду з цукатами, нуга із сабзою…

– Шикалат є? – урвав глухопущенець слововилив Моше. – Смашний?

– Чорний? Молочний? Стільниковий? З фундуком, доричним горіхом, арахісом? Колений, плитками, «медальками», дольками? Гарячий, з вершками?

– Тягни чорний колений. Без горіхів.

– Яке вино бажаєте? Сорт? Рік? Витримка?

– Рятуй! – чесно попросив Кош вігілу. – Що питимеш?

– Келих кларета.

– Дві карети! – с полегшенням зітхнув рудий.

– За мить, мій шляхетний пане! Слухаюся й корюся.

Дочекавшись, поки лиходій-хазяїн зникне, Кош нахилився через стіл і змовницьки зашепотів:

– Він із пляшки? Чи з лампи?

– Хто, Моше?

– Ага. Джин?

Вігіла розсміялася:

– Людина. Просто така приказка.

– У знайомого джина підчепив, – зробив висновок перевертень. – Поцупив і користується. Як наш злодюга, поки ми зі світлістю його не злапали…

Незабаром Анрі отримала деяке уявлення про усну народну творчість гомолюпусіов. Брехати Кош, схоже, не брехав, але прикрашав без усякого сорому! Здоровезний собацюра з очима, як вогненні блюдця, ганявся за рудим коридорами. Падали незламні двері до апартаментів. Чинилася велика баталія з могутнім злодієм, у якого виявилась чарівна тінь із трьома руками. Готель вивертався навиворіт, доблесні маляри поспішали на підмогу…

Вдалині пробив годинник на ратуші.

– Мені час, – спохопилася вігіла. – Приємно було познайомитися. Щиро бажаю, щоб ваша сестра знайшлася.

– Ти серйозно? – вологі очі Коша випромінювали наївну, розпачливу надію.

– Серйозно.

– Ти ворожка?!

– Певною мірою.

– Здорово! – обличчя рудого проясніло. – Я ворожкам завжди вірю, хоч кілка мені на голові теши! Світлість товче: «Живими, мовляв, не чекайте», – а я серцем чую: помилився він. Хороша людина теж помилитися може. Ви зі світлістю, часом, не родичі?

– З фон Шмуцем? Ні.

Стоп, подруго. Розслабилася, поквапилася з відповіддю; забула запитати, про яку саме світлість ідеться. Агов, село, тепер твій хід!

– Буває, – знизав могутніми плечима Кош Малой. – А з вигляду схожі. Наче в одній зграї бігали…

Розмірено погойдуючись у сідлі, Анрі не переставала дивуватися з останніх слів здорованя. Веснянкуватий простак розкусив досвідчену вігілу? Слово «розкусив» стосовно гомолюпуса звучало зловісно. Тонкий натяк? Від телепня-здорованя? Чи просто бовкнув навмання, без задньої думки?

Душа перевертня – темний ліс.

Будь ти хоч тричі м. н. к.

* * *

М'яке крісло з підголівником – це добре. Лавка з палісандра, де можна зручно влаштувати босі ноги – чудово. Послужливий нігтяр – краще не буває. Поспішає, красень, тягне дві срібні ванночки з гарячою водою, де плавають пелюстки троянд, листя сизої смородини й тичинки «козячих нігтиків».

– Це обов'язково? – засумнівалася Анрі.

– О! – відповіла вся цирульня злагодженим хором.

Стало зрозуміло, що занурення рук в ароматну купіль – невід'ємна частина майбутнього священнодійства. В «Іридхар Чиллал» творення манікюру легко змагалося із сотворінням світу зі скандалу Вічного Мандрівця з Нижньою Мамою.