Над «кулінарами» посміялися, тим справа й скінчилася.

– Даремно, – сказав, прочитавши статтю, венатор Фортунат Цвях, недавно реабілітований від обвинувачень у змові. Що даремно, до чого даремно і з якого приводу, мисливець на демонів пояснювати не став. Він знав, що автор «Квашених чарів», його друг дитинства Матіас Кручек, останнім часом вчащає на кафедру загальної семантики. Ще Матіас доречно й недоречно хизувався нововинайденим терміном «антимана» – так приват-демонолог позначав падіння рівня особистої мани нижче нульового, що вважалося принципово неможливим.

Ви запитаєте: який зв'язок?

От тому Матіас Кручек – видатний теоретик із сотнею патентів на відкриття, а ви кліпаєте, роззявивши рота, чекаєте відповіді, й дарма.

Так чи інакше, профоси Дозору Сімох викликали в чарівницькому середовищі інтерес – насторожений, нервовий, хворобливий. Блокатори були блудними синами – рідними, своїми, безвинно потерпілими від своїх. Вовки йшли у вовкодави. Не має значення, чи доводилося добровольцям місяць кам'яніти в трансі, сидячи в оточенні капітулу Дозору, вбираючи біль, що сягає корінням у сиву давнину, сплавляючи його із власним болем – чи це плітки, а процес навернення відбувався зовсім інакше? Важливо інше: внаслідок надзвичайно складних, загадкових метаморфоз мана всередині майбутнього блокатора зазнавала докорінних змін – якщо завгодно, перегравала чи сквашувалася! – перетворюючись на якісно новий продукт. Виноград на вино? Вино на оцет?! Руда – на меч?!

Ставши блокатором, колишній маг втрачав набуту роками майстерність.

Запалити свічку помахом руки? Ні. Змінити напрямок вітру? Ніяк. Накласти закляття на замок, ключ або двері? Ніскілечки. Провидіти долю, вергнути блискавку, приборкати інфернала?! Ні краплиночки.

«Всі найгірші інстинкти людини – ненависть, гнів, жорстокість, жага помсти – облагороджуються та освячуються, якщо імпульсом до них слугує „любов до дальнього“. Вони обертаються на свою власну протилежність: гнів стає обуренням, жага помсти – прагненням відновити зганьблену справедливість, ненависть – неприйняттям до зла, жорстокість – суворістю принципів».

Так писав Шимон Франке, найбільший дослідник блокації, у трактаті «Етика любові до дальнього».

Правий він чи ні, судити не нам.

Від дня навернення блокатор бачив тридцять шість шарів реальності в образі трьох дюжин струн велетенської арфи. І був здатний змінити звучання будь-якої струни, змусити звук замовкнути або викривитися, збити настройку, натиснувши на педаль чи вміло підкрутивши леверс. Той, хто мав вуха, говорив із блокатором і не чув; точніше, чув викривлено. Той, хто мав очі, дивився на блокатора й не бачив; точніше, потерпав від вибіркової короткозорость чи далекозорость. Той, хто мав ману, вихлюпував її на блокатора, перетворюючи витонченим заклинанням – і промахувався; точніше, ризикував облитися з голови до ніг, виявивши, що вода зробилася кров'ю, кров – киплячим оловом, а окріп – холоднішим за крижинку за пазухою.

– Сволота! – тільки й сказав Етьєн Круасан, чаклун-подорожник, спробувавши заплутати блокатора Флавеля Листаря в трьох соснах. Грубо? Мабуть. Але чого не скажеш на п'ятий день блукання в лісі, оскільки «рябий ступор» через кашель посеред наговору перетворився на «рибу-штопор», закручуючи твої проїзні шляхи гвинтом!

– Ми повинні визнати, що шкірка від лимона здатна вирішально вплинути… – писав у рапорті десятник варти Костка Малець, звітуючи про провал операції із захоплення блокатора Нуми Ґедзя. Точніше, рапорт строчив писар, облагороджуючи красним письменством чорну лайку десятника Костки, який послизнувся на рівному місці й відбив об бруківку куприк.

«Навряд чи я потягну профоса Дозору Сімох. А якщо профос не один…» – думав малефік Андреа Мускулюс рік тому, стоячи над незнайомим трупом у Фільчиному бору. І правильно думав.

Чи багато було блокаторів?

Ні. Небагато.

Капітул Дозору Сімох, навіть відчуваючи брак блокаторів, твердо знав: борони небо, щоб таких людей стало багато.

CAPUT X
«У порту дивлюся на фрегати – янголам би вам допомагати!..»

– У чому справа, Іридхаре?

– Посильний, ваша світлосте. Вимагає вас.

– Посильний?

– Так. У нього пакет. На ваше ім'я.

– Нехай увійде й зачитає.

– Вголос?

– Звісно, вголос.

На обличчі барона читалося болісне, жахливе відчуття deja vu. Дуже схожий вираз, тільки стократ сильніший, міцно окупував фізіономію нігтяря, що обслуговував його світлість. Анрі навіть почала побоюватися, що цирульник знепритомніє.

– А раптом там службові таємниці? – боязко пискнув нігтяр, смикнувши шпателем.

На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата фон Шмуца.

* * *

– Ваша світлосте! Це я! Вони мене зат-тримують!

– Перестаньте ломитися, добродію! Тут приватна цирульня, а не бордель!

– Вульгарний гол-лій! Геть!

– Що ви собі дозволяєте?!

– Ваша світлосте! Веліть цьому п-п-п'я… п-п'явочнику згинути!

Ніколи раніше Анрі не чула, щоб отак кричали: поєднуючи в єдиному пориві гнів монарха, послужливість дворецького та могутнє, гідне філософа-циніка, почуття власної гідності. Вігіла зменшила концентрацію флогістону, через що екран зробився дірчастим і легковажним, як дербантські мережива. У дірах виник кумедний чоловічок, схожий на нерукотворний пам'ятник самому собі. Жовті панчохи, підв'язки хрест-навхрест, плащ обшито таким широким бордюром, що не зрозумієш, з якої матерії він зроблений. Кругло набиті плечі й випнуті клином груди камзола робили посильного комічною пародією на Гусака-в-Яблуках, покровителя геніїв повітря.