Хвацько зірвавши нюрландський ковпак з пір'ям і розмахуючи ним на кшталт меча, гість тіснив сімох працівників цирульні вглиб зали.

– Безмірно радий, – похмуро сказав барон з виглядом людини, якій з'явився дух безневинно убієнного татуся, вимагаючи помсти. – Пані Кукіль, не турбуйтеся. Це мій камердинер, Любек Люпузано. Турботливий, відданий, наполегливий. Джерело чеснот. Щодо решти…

Героїчний Любек прорвав ланцюг оборони й кинувся в пролом, не чекаючи, поки Конрад перейде від чеснот до інших якостей камердинера.

– Ваша світлосте! Змучений почуттям стурбованості, д-дерзнувя…

– Коротше, Любку.

– Д-доставив у готель д-додаткове майно, що, як вид-диться мені, прикрасить перебування…

– Ще коротше.

– Ви сьогод-дні просто тиран, – засмутився Любек, витираючи ковпаком піт. – Найняли б собі німого камердинера… Ось, вручили в готелі. Звеліли розшукати вас і перед-дати. А д-де вас шукати по вихід-дних? Тільки тут…

– Хто вручив?

– Самі, либонь, звеліли: коротше, мовляв…

– Любку! Згною!

– Гонець. Замовний, з Гончої Бандерильї. Вони у вихід-дні за под-двійний кошт бігають. Морд-да хитра, од-дягнутий з претензіями. Лист особистий, пахне парфумами.

– Якими?

– «Літній сон». Жасмин, гальбанум, гіркота тубероз. На периферії легкі тони род-д-д… род-д-до-д-денд-д-дрона.

Анрі відчула гострий напад заздрощів. Таланить же декому зі слугами! Але барон супився, похмурніючи з кожною секундою.

– Читай уголос, – звелів він, виразно кивнувши на адресу нігтяря.

Кивав фон Шмуц із подвійним змістом: мовляв, і руки зайняті, і службові таємниці в листах, що пахнуть туберозами, навряд чи знайдеш.

– Любий Кончику! Я вся знемогла! – почав декламувати камердинер, зламавши печатку та розгорнувши ароматне послання. – У глибинах мого єства озиваються луною…

Усередині Анрі щось булькнуло. Зціпивши зуби, вона вступила в героїчну боротьбу з реготом. Навпроти кусав губи нігтяр, розглядаючи шпатель, наче вперше його побачив.

– Далі! – звелів залізний квіз, качаючи жовна на вилицях.

– …луною твої поцілунки! Прийд-ди в мій буд-дуар – де балд-дахін на стовпчиках, і пристрасне колихання тюлевих гард-дин. Чашка гарячого молока жд-де тебе. Тато Сатирос обіцяє бути чемним і не кусатися. Я теж. Навіки твоя, Шиммі Веселунка.

Хазяїн Іридхар утік до п'явкової зали, звідки відразу долинуло басовите ухкання. Напевно, п'явки з'їхали з глузду, порушивши обітницю мовчання.

– Що на печатці, Любку?

– Закоханий сатир обіймає німфу. У ребристому колі.

– Можеш іти додому. Пані, перестаньте хихотіти та подбайте про конфіденційність.

Анрі повернула екран у колишній стан.

– З кого смієтеся? – поцікавився барон, дочекавшись ствердного кивка. – Особисто мені, знаєте, не до сміху. Криптограма від прокуратора Цимбала – кепський привід для веселощів. Мене терміново викликають. На чашку гарячого, будь воно прокляте, молока.

– Куди? – сторопіла Анрі.

Барон в'їдливо примружився:

– Туди, де балдахін на стовпчиках. І колихання гардин. У дім Рудольфа Штернблада, капітана лейб-варти. Тато Сатирос – старе прізвисько Руді, ще з кавалергардских часів.

– Я з вами!

– Справді? А що, цілком… Цимбал просив дотримуватись конспірації. Ну, це щодо луни поцілунків. Ви в змозі забезпечити личини?

– На мій розсуд? – уточнила Анрі.

– На ваш.

* * *

– Ваше почуття гумору, пані, просто вражає! – насилу вимовив барон.

Із дзеркала, поквапом заклятого для відбиття личин, на вишуканого аристократа здивовано витріщався неголений матрос запійного вигляду. Сизий ніс багрянів свіжою подряпиною, ліве око відтіняв розкішний синець. Вігіла ще раз оглянула створену для квіза личину – й залишилася задоволена. Крім чудової пики, їй особливо вдалися ручиська-граблі з мозолями та обкусаними нігтями. Жалобна облямівка залягла під кожним нігтем, здатним усю цирульню довести до серцевого нападу. На місці службового стигмата красувалася наколка: морський змій любовно оповив синій якір.

По суті, його світлість сам нарвався, запропонувавши скоротити шлях. У прокураторській криптограмі значилося: з'явитися терміново і не привертаючи уваги (ключове слово «знемогла» з посиленням «вся»). На кареті, хоч одягнися в личини, як цибулина в лушпиння, потай до будинку Штернблада не під'їдеш. Для «покрову трьох плащів» немає часу; «сліпу пляму» таких розмірів, щоб на карету вистачило, добу плести треба. Отже – пішки, під ефемерами, зліпленими нашвидкуруч.

Через порт.

Отут і спливла у пам'яті розмова із цвинтарним сторожем: