Шрифт:
– Де? Коли?!
Питання зірвалися з уст барона швидше, ніж каскадні піро-глобули вилітають із рук Просперо Кольрауна. Квіз відразу постарався загладити помилку:
– А сусунку з фартовими кузарями водитися не гріх?
– Нє-а, не гріх. Пішов Прочухан від сусунків. Зі стерновим їхнім поскавчав, і пішов. А бачив я його… – Гвоздило наморщив чоло, пригадуючи, – з тиждень тому! Тут, у Реттії. Він мене сам знайшов. Санчо кого хочеш знайде…
– Нащо? Він же в зав'язі?
– В зав'язі. А нашо… Я й сам путьом не втямив. Про руку мою розпитував. Пивцем почастував. І пішов. У всьому білому.
– Нащо йому твоя рука? – Конрад п'яно реготнув, підбираючись до сулії. – Украсти зібрався?
Гвоздило звів брови, ніби промацуючи поглядом пронозливого матросика.
– Ти мене за гофрена не візьмеш, як розповім?
– Не візьму, – пообіцяв чесний барон. – Я тебе поважаю. Ти сказав, як гвоздь забив!
– Знов казка про руку? – подав голос хлопчик зі скрині.
– Стули пельку! – вищирився на нього Гвоздило. – Відлупцюю! Дивися, Родні…
Він повільно підняв праву руку, намагаючись, щоб тінь виразніше лягла на стіну.
– Бачиш?
– Бачу.
– А тепер?
Гвоздило підняв ліву.
– Начебто, двоїться… Це від шмурдяка. Кріпкий, з-зараза!..
– Кріпкий, кажеш? Тоді пий і слухай. Почалася ця бодяга п'ять років тому…
Малий на скрині безнадійно запхинькав.
SPATIUM XIСтраждання молодого злодія або Розповідь Міхаля Ловчика, прозваного Гвоздилом
Дивні гості підсіли до них у таверні «Осел і Ружа», у портовій частині Бадандена. Міхаль Ловчик, Санчес Прочухан і ще двоє кузарів – Франтішек Дубар і Перчений Лис – зайшли туди промочити горлянку перед трудами неправедними. Мандрівці ж заявилися в таверну, коли злодійський квартет не встиг пропустити й по першому кухлю. Відразу рушили до їхнього столу, хоча вільних місць навколо вистачало. Розсілися по-хазяйськи, махнули тавернеру Ляхові Варенику:
– Гей! Сулію «Чікимальпи»!
Чорний малабрійський бальзам «Чікимальпа» – пійло рідкісне, дороге. По голові б'є веселіше за кувадло. Так само ввертає, якщо накуритися потерті від гірських сироїжок, що ростуть на околицях Рагнарської ущелини. І похмілля від «Чікимальпи» не буває. Або встанеш вранці бадьорий і повний сил, або взагалі не встанеш.
Лишишся лежати забальзамований.
Від закуски панове-мандрівці відмовилися. Було їх троє: один старший, з акуратною борідкою кольору воронованого срібла, і двоє молодших – рум'яні, плечисті здоровані. Мабуть, батько із синами. Стан? Рід занять? За одягом не визначиш. Вбрання добротне, без зайвих розкошів; шпаг немає, при поясі – невеличкі кинжальчики в піхвах. Нетутешні, це точно. Тутешні тесакам віддають перевагу.
Дубар рогом поперти хотів, набичився і передумав.
Послав до Нижньої Мами, для форсу.
– За хороших людей, – підняв кубок срібнобородий. – За майстрів хитрої справи.
Випив і публіку поглядом вивчає.
Хто за тебе заздоровницю підняв, того й бик не буцає. Дубар кивнув, Перчений Лис собі налив; баляндрасник Санчес за словом у кошіль не поліз, відповів. Слово за слово, підсіли мандрівці ближче. А як сулію скінчили, старший і каже: знаємо, хто ви такі, але нас це анітрохи не бентежить. Навіть навпаки. Хочете, щоб руки ваші вдвічі вправніші та моторніші зробилися? Щоб сили додалося?
Прочухан спохмурнів, насупився.
– Волшба? – запитує.
– Вона, рідна, – регоче срібнобородий.
– І шо ви за це схочете?
– А нічого. Ще й самі приплатимо.
– Лізла миша за сиром, – гне своєї Санчес, – та накрилася хвостом. Який ваш у цьому інтерес?
– Спосіб новий хочемо на ділі випробувати, – пояснює старший. – За це й гроші платимо. А як побачимо, що все вдалося до пуття – з наступних плату брати будемо, і чималу. Як інтерес, підходить?
– Мимо проходить, – встав із-за столу Санчес. – А як твоя волшба гвинтом зав'ється, і виростуть у мене замість рук жаб'ячі лапи? Або драконячий хвіст із задниці вистромиться? Шукай дурних! Женіть ви їх, кузарі, копняками. Від столу подалі.
І пішов. Навіть пива не допив.
Залишилися троє на трьох. Довго срібнобородий кузарів намовляв, ще пару сулій виставив, із закускою… Перчений Лис вийшов до вітру і не вернувся – сховався, хитрун, у нору, від спокуси подалі. Перчений, він за милю чує, коли линяти час. Отут би й Міхалю з Франтішком задуматися, та бальзам з пивцем у голову вдарили, дуплетом. Надто вже завбачливо все виглядало. Ще й грошенят обіцяли…
Що було потім, Міхаль не пам'ятав. Отямився вранці, в мансарді, яку наймав у однієї приємної вдови. Довго не міг розчума-ти: спить він, марить, чи підхопив гнилу хворобу? Його кидало то в жар, то в холод; обстановка мансарди пливла перед очима, взявшись серпанком, і раптом проступала з неправдоподібною чіткістю, так, що найдрібнішу смітинку в найдальшому кутку можна було роздивитися. Тіло здавалося чужим, купленим у крамниці лахмітника. Міхаль здавався сам собі городнім опудалом, набитим соломою. Солома розпирала зсередини, штрикаючись гострими твердими стеблами, намагаючись вибратися назовні колючими вістрями – від жахливого свербежу він мало не збожеволів.
У кутку стирчав горбатий привид, смердів цвинтарем і гро-зився пазуристим пальцем: «Не чухайся, цапом станеш!» Мі-халь кричав до привида, що буде чухатися, чим би це не обернулося, і чухався, і дарма – свербіж тільки посилювався.
Спасибі вдовиці: зметикувала, що постояльцеві зле, викликала казенного лікаря-дармоїда, і три дні відпоювала пожильця бульйоном зі свинячих ніжок з молоком. Лікар з'явився п'яний як чіп, грозився пустити кров, бурмотів казна-що про якогось Делірія Тременса, напевно, свого дружка по лікарському ремеслу. На фартовій «кафці» деліріями кликали тих, у кого макітру геть скнюкало, так що Міхаль образився і дав грубіянові по шиї. Та не розрахував сили – полетів лікар сторчголов за двері, на тім курс лікування й закінчився.