– I Нексусу не відмовить. Просто хочеться, щоб малий працював не тільки за страх. Хоча… Після лілльської справи в Ятриці він, по-моєму, скуштував пригоду на смак.

– Добре б іще відволікти увагу Чорного Аспіда й Чуриха, – мрійливо протяг барон, збивши трикутного капелюха на потилицю. – Який-небудь непередбачений фактор… Панове, що з вами?!

Всі дивилися на Конрада фон Шмуца.

Картина олією: «Громада сусунітів вибирає півня відпущення». Побутове полотно, золочена рама, пензель Фурле Натюрлі-ха-старшого, виставлене в галереї Джошуа Трентера без дозволу на копіювання.

– З нами все гаразд, – сказав прокуратор Цимбал, ніби віялом обмахуючись третім листом, з печаткою орденської канцелярії. – Це з тобою не все гаразд, пане командор. Тобі завтра в похід, ідеали виборювати. Цивілізація кличе. Хто, як не ти?

– Віль! Ти збожеволів?!

– Ні, дружзяко. У мене надзвичайно ясна голова й гаряче серце. Ага, ще чисті руки, бо я їх часто умиваю. Хто підписував петицію в канцелярію Ордену? Ти, твоя світлосте. Петицію Орден задовольнив. Чого тобі ще треба? Сурміть у сурми, фон Шмуц у похід зібрався…

До честі барона, він швидко оговтався. Повернув капелюха на відведене статутом місце, застібнув верхній гачок камзола. Виструнчився, блиснувши очима:

– Слухаюся, пане прокуратор! Завтра ж виступлю!

Анрі просто закохалася.

– Звичайно, завтра, – Цимбал торкнув барона за плече. – Тільки виступатимеш повільно. Я не звір. Тебе, Занудо, мені, може, й не шкода ні крапельки, а старих даремно губити не дам. Поки ви не вторгнетеся на територію Майорату, вам мало що загрожує. Отже, не кваптеся. Будуйте плани помсти, обговорюйте на привалах прийдешні баталії. Шукайте діри в рубежах Аспіда. Понишпорте в пошуках таємних підземних ходів: автори епосів запевняють, начебто під землею цього добра навалом. Коротше кажучи, відволікайте увагу. Днів три-чотири. Нехай ідеалісти з союзниками-некромантами чухають потилиці, нехай ламають голови… Щойно виникне реальна небезпека, ти відразу виходиш на зв'язок. Без зайвої відваги, зрозумів? Я люблю живих співробітників… Панове чарівники, зв'язок забезпечите?

Месроп кивнув:

– Звісно. Конраде, я підсаджу тобі особисту «мушку». Ні, краще «сударика-комарика», він простіший. Коли що, смикнеш себе за мочку лівого вуха, і в мене у відповідь засвербить кінчик носа.

– А якщо в тебе ніс просто так засвербить? – засумнівався барон.

– Мій ніс без вагомих причин не свербить! – суворо підвищив голос голова. – Ти смикаєш, я чухаюсь, власті б'ють у било – злочинна помилка! У небезпеці чесні громадяни Реттії!!! – і висилають ескадрон корсар летючих. На виручку.

– А ми обміняємося «мушками» з вігілою, – втрутився Просперо. – Анрі, я до ваших послуг у будь-який час доби. У малого Андреа на мене є особистий канал, майте на увазі. У чуриху мою персону добре знають, зустрінуть, як рідного…

У лезі відбились пожежа й вежа, що розпадалася на частини.

На тлі посмішки бойового мага трону.

– Ще б непогано налагодити зв'язок між нами, – звернувся барон до вігіли. – Про всяк випадок. Мушка, павучок, коник-стрибунець… Будь-яка тварина, аби тільки зв'язувала. Зумієте?

Що залишалося робити?

– Атож…

І Анрі розвела руками. Не веліть, мовляв, голову рубати.

Він був не лише кмітливою, а й дуже ввічливою людиною, Конрад фон Шмуц. «Ну ти й стерво!» – читалося по його губах. Але вголос він не вимовив ні слова. Лише зняв капелюха і вклонився складним, церемонним поклоном з п'ятьма відходами, одним стрибком і складними маніпуляціями головним убором. Частину маніпуляцій Анрі вважала образливими, але промовчала.

Незабаром у саду залишилися троє: вігіла, барон і капітан.

* * *

Півгодини вони кидалися каштанами.

Хотілося б сказати: гралися, мов діти, забувши дорослі печалі й насолоджуючись позбавленням від умовностей. На жаль, нічого подібного. Кидалися мало не в рамках слідства. Почалося з того, що капітан зацікавився підготовкою трибунальских арешт-команд. «Хоча б у загальних рисах, пані! Благаю!» Як відмовиш такому красеню? Ніяк. Дилетант у контр-чарах, профан у магічних фінтах, Рудольф Штернблад слухав уважно, робив розумні зауваження, і Анрі мало не вибовкала ряд службових таємниць. Добре, що казенний «діркопробивач», якого підсаджують вігілам разом із клеймом «двох Т», змусив прикусити язичка.

Третя стадія болісності: догана із занесенням.

– Ну і яким робом мантика може допомогти при силовому затриманні? – засумнівався барон.

Анрі хотіла нагадати, хто пантерою стрибав з вікна «Обителі героїв», а хто мерином тупотів по сходах; врешті згадала, який орел устиг першим, і роздумала вихвалятися заслугами. Замість цього підібрала три каштани, дала їх квізу, відійшла на двадцять кроків і запропонувала почати обстріл.

Барон сказав, що фон Шмуци ніколи не дозволяли собі метати в дам важкі предмети. Що його предки перевернуться в домовинах. Що родовий герб почорніє від ганьби. І не сперечайся, Рудольфе. Тобі цього не зрозуміти. Ти рідну матір заради нового кидка тарілками закидаєш. І не проси. Ну хіба що як перевірка службової відповідності. Месроп сказав, що це не дама. На таких рука не піднімається, але свербить.