Шрифт:
— Дівчата здобувають чоловіків не завдяки розуму, — втрутилася місіс Вормвуд. — Взяти, наприклад, цю кінозірку, — додала вона, показуючи на німотний телеекран, де актор з поораним зморшками лицем обіймав під місячним сяйвом пишну жінку. — Може, ви думаєте, що вона його спокусила таблицею множення? Навряд. А тепер він на ній ожениться, ось побачите, і житиме в маєтку з купою покоївок та дворецьким.
Міс Гані не вірила власним вухам. Вона чула, що подібні батьки трапляються, і що їхні діти стають злочинцями й покидьками, та все одно була шокована, зустрівшись з такою парочкою віч-на-віч.
— Матильдина біда в тому, — вдалася вона до ще однієї спроби, — що вона страшенно всіх випереджає, й тому варто було б замислитися про якісь додаткові приватні уроки. Я цілком серйозно вірю, що за два-три роки належного вишколу її можна підготувати до університетського рівня.
— Університетського? — крикнув містер Вормвуд, аж підскочивши в кріслі. — Та кому, заради Бога, потрібен той університет! Та там навчають тільки поганого!
— Це неправда, — заперечила міс Гані. — Якби у вас зараз стався сердечний напад і довелось би викликати лікаря, то цей лікар мав би університетський диплом. Якби вас судили за те, що ви продали комусь машину-руїну, то ви мусили б наймати адвоката, який теж закінчив університет. Не варто зневажати розумних людей, містере Вормвуд. Але я бачу, що згоди ми не дійдемо. Вибачте, що я отак до вас увірвалася.
Міс Гані встала з крісла й пішла до виходу. Містер Вормвуд провів її до дверей і сказав:
— Дякую, що приходили, міс Говкс, чи як там, міс Гарріс?
— Не те й не те, — відповіла міс Гані, — але яка різниця.
І вона пішла геть.
Приємне було в Матильді те, що якби ви зустріли її випадково і порозмовляли з нею, то подумали б, що це цілком нормальне п’ятирічне дитя. Зовні вона не виявляла жодних ознак геніальності й ніколи не вдавалася до позерства. «Яка ж це розсудлива й спокійна дівчинка», подумали б ви. І якби ви, скажімо, не завели з нею випадково бесіду про літературу чи про математику, то так би й не здогадалися про справжній рівень її розумових здібностей.
Саме тому Матильді легко було приятелювати з іншими дітьми. Усім учням з її класу вона подобалася. Вони, звичайно, знали, що вона «кмітлива», бо ж чули, як її розпитувала міс Гані на першому уроці. І ще вони знали, що на уроках їй дозволяється сидіти тихенько з якоюсь книжкою, не звертаючи уваги на вчительку. Та в цьому віці діти не дуже дошукуються причин. Їм цілком вистачає власного клопоту, вони не дуже переймаються тим, що роблять інші й чому.
Серед нових Матильдиних подруг була дівчинка Лаванда. З першого ж дня в школі вони почали на коротких ранкових та годинних обідніх перервах ходити скрізь удвох. Лаванда була дрібненька як на свій вік, худенька німфочка з темно-карими очима та чорнявим волоссям, підстриженим на лобі гривкою. Матильді вона сподобалася за відважність та серйозність. І їй Матильда сподобалася за ті ж самі риси.
Не встиг іще минути перший тиждень навчального року, як до новачків почали просочуватися страхітливі плітки про директорку пані Транчбул. Коли на третій день навчання Матильда на перерві стояла з Лавандою в куточку шкільного майданчика, до них підійшла кремезна десятилітня дівчина з фурункулом на носі. Звали її Гортензія.
— Що, нова босота? — звернулася вона, дивлячись на них з висоти свого зросту. Вона ласувала картопляними хрустиками, виймаючи їх цілими жменями з величезного пакета.
— Ласкаво просимо в нашу тюрягу, — додала дівчина, прискаючи навсібіч шматочками хрустиків, що сипалися з її рота, наче сніжинки.
Дві крихітки сторожко мовчали, дивлячись на цю велетку.
— Ви вже познайомилися з Транчбулкою? — поцікавилася Гортензія.
— Бачили її під час спільної молитви, — відповіла Лаванда, — але ближче не знайомилися.
— То вас ще чекає ця радість, — повідомила Гортензія. — Вона ненавидить малих дітей. Тому терпіти не може першокласників. Вона вважає, що це гусінь, яка ще не вилупилася з личинки.
Гортензія знову запхнула в рот жменю хрустиків, а як заговорила, то навсібіч укотре вже розлетілися крихти.
— Якщо виживете тут у перший рік, то, мабуть, і далі продержитесь. Але багато хто не виживає. Їх виносять звідси на ношах. Я це часто бачила й чула їхні крики.
Гортензія зробила паузу, щоб насолодитися ефектом, справленим її словами на двох дівчаток. Ефект був незначний. Вони стояли незворушні. Тому здоровуля вирішила почастувати їх ще однією порцією інформації.
— Ви вже знаєте, що в квартирі Транчбулки є шафа для порушників дисципліни, яка називається «карцер»? Ви чули про карцер?
Матильда з Лавандою тільки головами заметляли, й далі не зводячи очей зі здоровулі. Вони були такі маленькі, що звикли з недовірою ставитися до будь-яких більших за них істот, особливо до дівчат-старшокласниць.
— Карцер, — вела далі Гортензія, — це височенна й страшенно вузька шафа. Площа її дна — всього двадцять п’ять квадратних сантиметрів, тому там геть не можна сидіти, навіть навпочіпки. Треба стояти. А три її стінки зроблені з цементу, з якого скрізь стирчать друзки розбитого скла, тож до них не притулишся. Якщо вас там замикають, то доводиться увесь час стояти струнко. Це жах.