— І як їй минається отаке? — сказала Матильді Лаванда. — Та ж діти йдуть додому й розповідають про все батькам. Я знаю, що мій батько здійняв би страшенну бучу, якби я йому сказала, що директорка схопила мене за волосся й кинула аж за паркан.

— Не здійняв би, — заперечила Матильда, — і я скажу тобі, чому. Він би тобі просто не повірив.

— Ще й як повірив би.

— Ні, не повірив би, — наполягала Матильда. — І причина цілком очевидна. Твоя розповідь здавалася б такою безглуздою, що в неї неможливо було б повірити. І саме в цьому полягає найбільша таємниця Транчбулки.

— Тобто? — не зрозуміла Лаванда. Матильда пояснила:

— Не роби чогось абияк, якщо хочеш, щоб тобі за це нічого не було. Будь несамовита. Йди до кінця. Роби такі божевільні штуки, щоб вони здавалися неймовірними. Ніхто з батьків не повірить у історію з кісками, ніколи, хоч за мільйон років. Мої точно не повірять. Скажуть, що я брехуха.

— У такому разі, — сказала Лаванда, — Амандина мати не відріже їй косички.

— Не відріже, — погодилася Матильда. — Аманда сама це зробить. Згадаєш мої слова.

— Думаєш, вона божевільна? — запитала Лаванда.

— Хто?

— Транчбулка.

— Не думаю, що божевільна, — заперечила Матильда. — Але вона страшенно небезпечна. Бути в цій школі — це те саме, що бути в клітці з коброю. Завжди треба бути напоготові до втечі.

Уже на другий день вони побачили ще один приклад того, яка небезпечна може бути директорка. За обідом пролунало оголошення, що всі учні повинні зібратися в залі засідань одразу, як закінчать їсти.

Коли всі двісті п’ятдесят чи скільки там хлопців і дівчат розсілися в залі, на сцену вийшла Транчбул. З нею не прийшов жоден інший учитель. У правій руці вона тримала короткий вершницький батіг. Стала посеред сцени, розставивши ноги в зелених бриджах, і люто озирала море звернених до неї облич.

— Що зараз буде? — прошепотіла Лаванда.

— Не знаю, — теж пошепки відповіла Матильда.

Усі учні чекали, що буде далі.

— Брюс Боґтроттер! — раптом гаркнула Транчбулка. — Де Брюс Боґтроттер?

Серед юрби дітлахів здійнялася рука.

— Йди сюди! — крикнула Транчбулка. — І швидше ворушись!

Кругленький, огрядний одинадцятирічний хлопець зіскочив з місця й бігом подався до неї. Видряпався на сцену.

— Ставай отам! — звеліла йому Транчбул, показуючи пальцем. Хлопець став збоку. Він нервувався. Добре розумів, що йому тут аж ніяк не приз вручатимуть. Сторожко поглядав на директорку й відступав бочком якомога далі від неї, наче щурик, що сахається від пса-тер’єра, що занюхав його в кімнаті. Його пухке обличчя посіріло від боязкого передчуття. Шкарпетки з’їхали аж до п’ят.

— Цей гнійник, — загриміла директорка, цілячись на нього вершницьким батогом, наче рапірою, — цей вугор, цей гидкий карбункул, цей отруйний прищ, якого ви бачите перед собою, не хто інший, як паскудний правопорушник, представник злочинного світу, член мафії!

— Хто, я? — ошелешено перепитав Брюс Боґтроттер.

— Злодій! — заверещала Транчбул. — Шахрай! Пірат! Розбійник! Грабіжник!

— Бійтеся Бога, — пробелькотів хлопець. — Тобто, що ви, пані директорко.

— То ти ще й заперечуєш, малий жалюгідний флюсе? Ти не визнаєш вини?

— Не розумію, про що ви говорите, — ще спантеличеніше відповів хлопець.

— Я тобі зараз скажу, гнійний пухир! — заволала Транчбул. — Учора зранку, на перерві, ти прослизнув, наче вуж, у кухню і вкрав з моєї таці шматок мого особистого шоколадного торта! Цю тацю куховарка наготувала персонально для мене! Це була моя вранішня перекуска! А торт був з моїх власних приватних запасів! Він не призначався хлопцям! Невже ти міг хоч на мить уявити, що я їстиму ту гидоту, якою годую вас? Цей торт було виготовлено зі справжнього масла і справжніх вершків! А цей зарізяка, цей бандюга, цей розбійник з великої дороги, що стоїть отут зі спущеними шкарпетками, вкрав його і зжер!

— Я цього не робив, — вигукнув хлопець, уже й не сірий, а білий як молоко.

— Не бреши мені, Боґтроттере! — гаркнула Транчбул. — Куховарка тебе бачила! Навіть більше — бачила, як ти його їв!

Транчбул на мить замовкла, щоб витерти піну, яка виступила їй на губах.

Коли заговорила знову, її голос несподівано стих, зм’як, став привітніший, а вона сама з усмішкою нахилилася до хлопця.

— Тобі припав до смаку мій унікальний шоколадний торт, правда, Боґтроттер? Він смачний і пишний, правду кажу, Борґтроттер?

— Дуже смачний, — пробелькотів хлопець. Ці слова самі вилетіли з його вуст.

— Правильно, — погодилася Транчбул. — Він дуже смачний. Тому я вважаю, що ти повинен подякувати куховарці. Коли якомусь добродієві трапляється особливо смачна їжа, то він завжди висловлює подяку шеф-кухареві. Ти цього не знав, Боґтроттер? Втім, представники злочинного світу не вирізняються добрими манерами.

Хлопець мовчав як риба.

— Куховарко! — крикнула Транчбул, озираючись на двері. — Сюди, куховарко! Боґтроттер хоче тобі сказати, який смачний у тебе шоколадний торт!