Шрифт:
II
Сидить батько кінець стола,На руки схилився;Не дивиться на світ божий:Тяжко зажурився.Коло його стара матиСидить на ослоні,За сльозами ледве-ледвеВимовляє доні: «Що весілля, доню моя?А де ж твоя пара?Де світилки з друженьками,Старости, бояре?В Московщині, доню моя!Іди ж їх шукати,Та не кажи добрим людям,Що є в тебе мати.Проклятий час-годинонька,Що ти народилась!Якби знала, до схід сонцяБула б утопила…Здалась тоді б ти гадині,Тепер – москалеві…Доню моя, доню моя,Цвіте мій рожевий!Як ягодку, як пташечку,Кохала, ростилаНа лишенько… Доню моя,Що ти наробила?..Оддячила!.. Іди ж, шукайУ Москві свекрухи.Не слухала моїх річей,То її послухай. Іди, доню, найди її,Найди, привітайся,Будь щаслива в чужих людях,До нас не вертайся!Не вертайся, дитя моє,З далекого краю…А хто ж мою головонькуБез тебе сховає?Хто заплаче надо мною,Як рідна дитина?Хто посадить на могиліЧервону калину?Хто без тебе грішну дутуПоминати буде?Доню моя, доню моя,Дитя моє любе! Іди од нас…»Ледве-ледвеПоблагословила:«Бог з тобою!» – та, як мертва, На діл повалилась…Обізвався старий батько:«Чого ждеш, небого?»Заридала КатеринаТа бух йому в ноги:«Прости мені, мій батечку,Що я наробила!Прости мені, мій голубе,Мій соколе милий!»«Нехай тебе бог прощаєТа добрії люде;Молись богу та йди собі —Мені легше буде».Ледве встала, поклонилась,Вийшла мовчки з хати;Осталися сиротамиСтарий батько й мати.Пішла в садок у вишневий,Богу помолилась,Взяла землі під вишнею,На хрест почепила;Промовила: «Не вернуся!В далекому краю,В чужу землю, чужі людеМене заховають;А своєї ся крихоткаНадо мною ляжеТа про долю, моє горе,Чужим людям скаже…Не розказуй, голубонько!Де б ні заховали,Щоб грішної на сім світіЛюди не займали.Ти не скажеш… ось хто скаже,Що я його мати!Боже ти мій!.. лихо моє!Де мені сховатись?Заховаюсь, дитя моє,Сама під водою,А ти гріх мій спокутуєшВ людях сиротою,Безбатченком!..»Пішла селом,Плаче Катерина;На голові хустиночка,На руках дитина.Вийшла з села – серце мліє;Назад подивилась,Покивала головоюТа й заголосила.Як тополя, стала в полі При битій дорозі;Як роса та до схід сонця,Покапали сльози,За сльозами яа гіркимиІ світа не бачить,Тілько сина пригортає,Цілує та плаче.А воно, як янгелятко,Нічого не знає,Маленькими ручицямиПазухи шукає.Сіло сонце, з-за дібровиНебо червоніє;Утерлася, повернулась,Пішла… тілько мріє.В селі довго говорилиДечого багато,Та не чули вже тих річейНі батько, ні мати…Отаке-то на сім світіРоблять людям люде!Того в'яжуть, того ріжуть,Той сам себе губить…А за віщо? Святий знає.Світ, бачся, широкий,Та нема де прихилитисьВ світі одиноким.Тому доля запродалаОд краю до краю,А другому оставилаТе, де заховають.Де ж ті люде, де ж ті добрі,Що серце збиралосьЗ ними жити, їх любити?Пропали, пропали!Єсть на світі доля,А хто її знає?Єсть на світі воля,А хто її має?Єсть люде на світі —Сріблом-злотом сяють,Здається, панують,А долі не знають,Ні долі, ні волі!З нудьгою та з горемЖупан надівають,А плакати – сором.Возьміть срібло-злотоТа будьте багаті,А я візьму сльози —Лихо виливати; Затоплю недолюДрібними сльозами,Затопчу неволюБосими ногами!Тоді я веселий,Тоді я багатий,Як буде серденькоПо волі гуляти!III
Кричать сови, спить діброва,Зіроньки сіяють,Понад шляхом, щирицею,Ховрашки гуляють.Спочивають добрі люде,Що кого втомило:Кого – щастя, кого – сльози,Все нічка покрила.Всіх покрила темнісінька,Як діточок мати;Де ж Катрусю пригорнула:Чи в лісі, чи в хаті?Чи на полі під копоюСина забавляє,Чи в діброві з-під колодиВовка виглядає?Бодай же вас, чорні брови,Нікому не мати,Коли за вас таке лихоТреба одбувати!А що дальше спіткається?Буде лихо, буде!Зустрінуться жовті піскиІ чужії люде;Зустрінеться зима люта…А той чи зустріне,Що пізнає Катерину,Привітає сина?З ним забула б чорнобриваШляхи, піски, горе:Він, як мати, привітає,Як брат, заговорить…Побачимо, почуємо…А поки – спочинуТа тим часом розпитаюШлях на Московщину.Далекий шлях, пани-брати,Знаю його, знаю!Аж на серці похолоне,Як його згадаю.Попоміряв і я колись —Щоб його не мірять!..Розказав би про те лихо,Та чи то ж повірять!«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!(Звичайно, не в очі), А так тілько псує мовуТа людей морочить».Правда ваша, правда, люде!Та й нащо те знати,Що сльозами перед вамиБуду виливати?Нащо воно? У всякогоІ свого чимало…Цур же йому!.. А тим часомКете лиш кресалоТа тютюну, щоб, знаєте,Дома не журились.А то лихо розказувать,Щоб бридке приснилось!Нехай його лихий візьме!Лучче ж поміркую,Де то моя КатеринаЗ Івасем мандрує.За Києвом, та за Дніпром,Попід темним гаєм,Ідуть шляхом чумаченьки,Пугача співають.Іде шляхом молодиця,Мусить бути, з прощі.Чого ж смутна, невесела,Заплакані очі?У латаній свитиночці,На плечах торбина,В руці ціпок, а на другійЗаснула дитина.Зустрілася з чумаками,Закрила дитину,Питається: «Люде добрі,Де шлях в Московщину?»«В Московщину? оцей самий.Далеко, небого?»«В саму Москву, Христа ради,Дайте на дорогу!»Бере шага, аж труситься:Тяжко його брати!..Та й навіщо?.. А дитина?Вона ж його мати!Заплакала, пішла шляхом,В Броварях спочила7Та синові за гіркогоМедяник купила.Довго, довго, сердешная,Все йшла та питала;Було й таке, що під тиномЗ сином ночувала…Бач, на що здалися карі оченята: Щоб під чужим тином сльози виливать!Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,Щоб не довелося москаля шукать,Щоб не довелося, як Катря шукає…Тоді не питайте, за що люде лають,За що не пускають в хату ночувать.Не питайте, чорнобриві,Бо люде не знають;Кого бог кара на світі,То й вони карають…Люде гнуться, як ті лози,Куди вітер віє.Сиротині сонце світить(Світить, та не гріє) —Люде б сонце заступили,Якби мали силу,Щоб сироті не світило,Сльози не сушило.А за віщо, боже милий!За що світом нудить?Що зробила вона людям,Чого хотять люде?Щоб плакала!.. Серце моє!Не плач, Катерино,Не показуй людям сльози,Терпи до загину!А щоб личко не марнілоЗ чорними бровами —До схід сонця в темнім лісіУмийся сльозами.Умиєшся – не побачать,То й не засміються;А серденько одпочине,Поки сльози ллються.Отаке-то лихо, бачите, дівчата.Жартуючи кинув Катрусю москаль.Недоля не бачить, з ким їй жартувати,А люде хоч бачать, та людям не жаль:«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,Коли не зуміла себе шанувать».Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,Щоб не довелося москаля шукать.Де ж Катруся блудить?Попідтинню ночувала,Раненько вставала,Поспішала в Московщину;Аж гульк – зима впала.Свище полем заверюха,Іде КатеринаУ личаках – лихо тяжке! —І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає;Дивиться – щось мріє…Либонь, ідуть москалики…Лихо!.. серце мліє —Полетіла, зустрілася,Пита: «Чи немаєМого Йвана чорнявого?»А ті: «Мы не знаем».І, звичайно, як москалі,Сміються, жартують:«Ай да баба! ай да наши!Кого не надуют!»Подивилась Катерина:«І ви, бачу, люде!Не плач, сину, моє лихо!Що буде, то й буде.Піду дальше – більш ходила..А може, й зустріну;Оддам тебе, мій голубе,А сама загину».Реве, стогне хуртовина,Котить, верне полем;Стоїть Катря серед поля,Дала сльозам волю.Утомилась заверюха,Де-де позіхає;Ще б плакала Катерина,Та сліз більш немає.Подивилась на дитину:Умите сльозою,Червоніє, як квіточкаВранці під росою.Усміхнулась Катерина,Тяжко усміхнулась:Коло серця – як гадинаЧорна повернулась.Кругом мовчки подивилась;Бачить – ліс чорніє,А під лісом, край дороги,Либонь, курінь мріє.«Ходім, сину, смеркається,Коли пустять в хату;А не пустять, то й надворіБудем ночувати.Під хатою заночуєм,Сину мій Іване!Де ж ти будеш ночувати,Як мене не стане?З собаками, мій синочку,Кохайся надворі!Собаки злі, покусають,