Кобзарь
вернуться

Шевченко Тарас Григорьевич
Шрифт:
Кропи його! отак! холоне?Мерщій же приском посипай!Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!Завзята бестія! стривай!»Насипали в халяви жару…«У тім'я цвяшок закатай!»Не витерпів святої кари,Упав сердега. Пропадай,Душа, без сповіді святої!«Оксано, дочко!» – та й умер.Ляхи задумалися стоя,Хоч і запеклі. «Що ж тепер?Панове, ради! Поміркуєм,Тепер з ним нічого робить,Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте!Хто в бога вірує!» – кричитьНадворі голос, що є сили.Ляхи зомліли. «Хто такий?»Оксана в двері: «Вбили! вбили!»Та й пада крижем. А старшийМахнув рукою на громаду.Понура шляхта, мов хорти,За двері вийшла. Сам позаду,Бере зомлілую…Де ж ти,Яремо, де ти? подивися!А він, мандруючи, співа,Як Наливайко з ляхом бився.Ляхи пропали; неживаПропала з ними і Оксана.Собаки де-де по ВільшанійЗагавкають та й замовчать.Біліє місяць; люде сплять,І титар спить… Не рано встане:Навіки, праведний, заснув.Горіло світло, погасало,Погасло… Мертвий мов здригнув.І сумно-сумно в хаті стало.

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,Встали, подивились на той Чигирин,Що ви будували, де ви панували!Заплакали б тяжко, бо ви б не пізналиКозацької слави убогих руїн.Базари, де військо, як море червоне,Перед бунчуками, бувало, горить,А ясновельможний, на воронім коні,Блисне булавою – море закипить…Закипить, і розлилосяСтепами, ярами;Лихо мліє перед ними…А за козаками…Та що й казать? Минулося;А те, що минуло,Не згадуйте, пани-брати,Бо щоб не почули.Та й що з того, що згадаєш?Згадаєш – заплачеш.Ну, хоч глянем на Чигирин,Колись-то козачий.Із-за лісу, з-за туману,Місяць випливає,Червоніє, круглолиций,Горить, а не сяє,Неначе зна, що не требаЛюдям його світу,Що пожари УкраїнуНагріють, освітять.І смерклося, а в Чигрині,Яку домовині.Сумно-сумно. (Отак булоПо всій УкраїніПротив ночі Маковія,Як ножі святили).Людей не чуть; через базарКажан костокрилийПерелетить; на вигоніСова завиває.А де ж люде?.. Над Тясмином.У темному гаю,Зібралися; старий, малий,Убогий, багатийПоєднались, – дожидаютьВеликого свята.У темному гаю, в зеленій діброві,На припоні коні отаву скубуть;Осідлані коні, вороні готові. Куди-то поїдуть? кого повезуть?Он кого, дивіться. Лягли по долині,Неначе побиті, ні слова не чуть.Ото гайдамаки. На ґвалт УкраїниОрли налетіли; вони рознесутьЛяхам, жидам кару;За кров і пожариПеклом гайдамаки ляхам оддадуть.Попід дібровою стоятьВози залізної тарані:То щедрої гостинець пані.Уміла що кому давать,Нівроку їй, нехай царствує;Нехай не вадить, як не чує!Поміж возами нігде стать:Неначе в ірій, налетілоЗ Смілянщини, з ЧигиринаПросте козацтво, старшина,На певне діло налетіли.Козацьке панство походжаєВ киреях чорних, як один,Тихенько, ходя, розмовляєІ поглядає на Чигрин.

Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий. Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».

Старшина третій. Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»

Старшина другий. А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…» сама писала: «Коли, – каже…»

Старшина первий. Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий. Та ні, то люде гомонять.

Старшина первий. Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.

Старшина третій. Справді, співа щось; піду спиню.

Старшина первий. Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

Старшина другий. Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!

Старшина третій. А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

Старшина первий і другий. А що ж? то й ходімо!

Старшина третій. Добре, ходімо.

Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.

«Ой волохи, волохи,Вас осталося трохи;І ви, молдавани,Тепер ви не пани;Ваші господаріНаймити татарам,Турецьким султанам.В кайданах, в кайданах!Годі ж, не журіться;Гарно помоліться,Братайтеся з нами,З нами, козаками;Згадайте Богдана,Старого гетьмана;Будете панами,Та, як ми, з ножами,З ножами святими,Та з батьком МаксимомСю ніч погуляєм,Ляхів погойдаєм,Та так погуляєм,Що аж пекло засміється,Земля затрясеться,Небо запалає…Добре погуляєм!»

Запорожець. Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар. Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець. Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака. Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець. А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче божий, не слухай його.