Шрифт:
IV
Попід горою, яром, долом,Мов ті діди високочолі,Дуби з гетьманщини стоять.У яру гребля, верби в ряд,Ставок під кригою в неволіІ ополонка – воду брать…Мов покотьоло – червоніє,Крізь хмару – сонце зайнялось.Надувся вітер; як повіє —Нема нічого: скрізь біліє…Та тілько лісом загуло.Реве, свище заверюха.По лісу завило;Як те море, біле полеСнігом покотилось.Вийшов з хати карбівничий,Щоб ліс оглядіти,Та де тобі! таке лихо,Що не видно й світа.«Еге, бачу, яка фуга!Цур же йому я лісом!Піти в хату… Що там таке?От їх достобіса!Недобра їх розносила,Мов справді за ділом.Ничипоре! дивись лишень,Які побілілі!» «Що, москалі?..Де москалі?» «Що ти? схаменися!»«Де москалі, лебедики?»«Та он, подивися».Полетіла КатеринаІ не одяглася.«Мабуть, добре МосковщинаВ тямку їй далася!Бо уночі тілько й знає,Що москаля кличе».Через пеньки, заметами,Летить, ледве дише,Боса стала серед шляху,Втерлась рукавами.А москалі їй назустріч,Як один, верхами.«Лихо моє! доле моя!»До їх… коли гляне —Попереду старший їде.«Любий мій Іване!Серце моє коханеє!Де ти так барився?»Та до його… за стремена…А він подивився, Та шпорами коня в боки.«Чого ж утікаєш?Хіба забув Катерину?Хіба не пізнаєш?Подивися, мій голубе,Подивись на мене:Я Катруся твоя люба.Нащо рвеш стремена?»А він коня поганяє,Нібито й не бачить.«Постривай же, мій голубе!Дивись – я не плачу.Ти не пізнав мене, Йване?Серце, подивися,Їй же богу, я Катруся!»«Дура, отвяжися!Возьмите прочь безумную!»«Боже мій! Іване!І ти мене покидаєш?А ти ж присягався!»«Возьмите прочь!Что ж вы стали?«Кого? мене взяти?За що ж, скажи, мій голубе?Кому хоч оддатиСвою Катрю, що до тебеВ садочок ходила,Свою Катрю, що для тебеСина породила?Мій батечку, мій братику!Хоч ти не цурайся!Наймичкою тобі стану…З другою кохайся…З цілим світом…Я забуду,Що колись кохалась,Що од тебе сина мала,Покриткою стала…Покриткою… який сором!І за що я гину!Покинь мене, забудь мене,Та не кидай сина.Не покинеш?..Серце моє,Не втікай од мене…Я винесу тобі сина».Кинула стременаТа в хатину. Вертається,Несе йому сина.Несповита, заплаканаСердешна дитина. «Осьде воно, подивися!Де ж ти? заховався?Утік!.. нема!.. Сина, синаБатько одцурався!Боже ти мій!.. Дитя моє!Де дінусь з тобою?Москалики! голубчики!Возьміть за собою;Не цурайтесь, лебедики:Воно сиротина;Возьміть його та оддайтеСтаршому за сина,Возьміть його… бо покину,Як батько покинув,Бодай його не кидалаЛихая година!Гріхом тебе на світ божийМати породила;Виростай же на сміх людям! —На шлях положила.Оставайся шукать батька,А я вже шукала».Та в ліс з шляху, як навісна!А дитя осталось,Плаче бідне… А москалямБайдуже; минули.Воно й добре; та на лихоЛісничі почули.Біга Катря боса лісом,Біга та голосить;То проклина свого Йвана,То плаче, то просить.Вибігає на возлісся;Кругом подивиласьТа в яр… біжить… серед ставуМовчки опинилась.«Прийми, боже, мою душу,А ти – моє тіло!»Шубовсть в воду!..Попід льодомГеть загуркотіло.Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала.Дунув вітер понад ставом —І сліду не стало.То не вітер, то не буйний,Що дуба ламає;То не лихо, то не тяжке,Що мати вмирає;Не сироти малі діти,Що неньку сховали: Їм зосталась добра слава,Могила зосталась.Засміються злії людеМалій сиротині;Виллє сльози на могилу —Серденько спочине.А тому, тому на світі,Що йому зосталось,Кого батько і не бачив,Мати одцуралась?Що зосталось байстрюкові?Хто з ним заговорить?Ні родини, ні хатини;Шляхи, піски, горе…Панське личко, чорні брови..Нащо? Щоб пізнали!Змальовала, не сховала…Бодай полиняли! V
Ішов кобзар до КиєваТа сів спочивати,Торбинками обвішанийЙого повожатий.Мале дитя коло йогоНа сонці куняє,А тим часом старий кобзарІ с у с а співає.Хто йде, їде – не минає:Хто бублик, хто гроші;Хто старому, а дівчатаШажок міхоноші.Задивляться чорноброві —І босе, і голе.«Дала, – кажуть, – бровенята,Та не дала долі!»Іде шляхом до КиєваБерлин шестернею,А в берлині господиняЗ паном і сем'єю.Опинився против старців —Курява лягає.Побіг Івась, бо з віконцяРукою махає.Дає гроші Івасеві,Дивується пані.А пан глянув… одвернувся..Пізнав, препоганий,Пізнав тії карі очі,Чорні бровенята…Пізнав батько свого сина,Та не хоче взяти.Пита пані, як зоветься?«Івась», – «Какой милый!»Берлин рушив, а ІвасяКурява покрила…Полічили, що достали,Встали сіромахи,Помолились на схід сонця,Пішли понад шляхом. [1838, С.-Петербург]
ТАРАСОВА НІЧ