вспоминала бабушка,- тут музыка як заграє! Їдуть! Попереду

цигани на брычці і так красіво виграють! За ними фургон з

кучером, запряжений добрими конями и по-о-вен добра! Яшка

сидить зверху і кричить:

– Марійка! Лови платок!

– Дід Петро! Ось ваші чоботи!

– Оксана! Тобі намисто!

– Кому кожух?! Кому ковьор?!

Люды біжать до фургона з усіх сторін. Кажен собі щось

хоче. Споряться, бувало що й б’ються за якусь вещь. Ото поки

все не пороздає, що виграв або купив, бо йому ж заказували,

колы їхав в город, в хату не зайде. А гроші за куплене людям

ніколи не брав. Казав:

– У тебе що, гроші є?! Ану, покажи! Тьфу ! Хіба це

гроші?! От у мене гроші!- И показував торбу або й мішок з

грішми.

Тоді вже в хату зайде. Мені, дітям подарки. – Ну, - каже,

– накрывай на стіл. Як начнуть сходиться – повна хата, нема де

повернуться. А він роздивляється: - А чого це Гришки нема? А де

ж Микола?
– Ото поки всіх не угостить, поки гроші не конче, не

успокоїться. Ниділю гуляють! Ну я, правда, виберу времля, залізу

ПЬЯНАЯ ЖИЗНЬ

в торбу з грішми, та й щось сховаю. Діти ж малі… Та він тих

грошей и не щитав».

Бабушка сморкалась, вытирала концами платка глаза,

надолго задумывалась. Морщины лица вдруг складывались в

улыбку. Кажется, она видела призрак своего забытого счастья.

– Ба! Ну шо дальше? – нетерпелось мне.

«Ну шо, одійде трохи, повправляється коло хати,

наведе порядки і начинає нудиться. Бачу, вже йому скучно. Каже,

мабуть я поїду… Ну їдь, хіба ж я тебе вдержу.

Поїхав. Проходе днів скільки. Ніч. Сніг. Мороз. Щось

шкребеться у вікно.

– Хто там?

– Открий, це я.

Открываю. Стоїть в одних кальсонах. Все чисто програв.

І так раз по раз – то виграв, то програв, - бабушка крестилась,

вздыхала:

– Хай його Бог простить.

В годы революции и гражданской войны дед

играл со всеми, кто устанавливал свою власть над хуторянами.

Особенно запомнились бабушке атаманы:

– Ой, скільки ж їх у нас перебувало! Як тіки зайдуть у

хутор – так і до нас. Якось же знали, куди йти. І ото самогонка і

карти цілу ніч!

Фамилию одного из них она даже запомнила, очевидно по

ассоциации с именем своего дядьки Гришки – Григорьев. Позже,

будучи студентом истфака Одесского университета, я узнал что

ареал действий известного атамана Никифора Григорьева,

бывшего офицера царской армии, охватывал территории

современных

Одесской,

Николаевской,

Кировоградской

областей. Не исключено, что партнером деда был именно он…

Валерий Варзацкий

Карты много раз выручали Яшку Пузыревского и, по

меньшей мере, один раз, возможно, спасли жизнь.

«Була вже ніч. Тіки полягали, - рассказывала бабушка, -

хтось сильно стукає в двері:

– Хто там?!

– Откривайте, це начальник міліції. Зайшов у хату:

– Яшка. Збирайся и тікай. Зараз за тобою приїдуть.

Нікому не кажіть, що я передав, бо всім буде кінець…

Скочив на коня и гайда. Яшка тіки успів кинуть в мішок

якусь одежу – за хату и в кукурузу. А вони вже під’їхали.

Оказывается, дед играл со всей районной верхушкой, в

том числе с начальником ГПУ. Тот прискакал к нему сразу после

заседания «тройки», членом которой состоял. Сам отдал приказ

об аресте и сам же предупредил, рискуя жизнью. Да, крепка была

у игроков «корпоративная» солидарность!

Дед исчез на несколько лет. Появился, когда всех, кто

хотел его арестовать, превратили в «лагерную пыль». Затем опять

бежал от возможной «посадки» и дал весточку о себе уже после

войны. Его никто не ждал – думали - сгинул. А он выжил,

выплыл, выкарабкался!

Представить сложно, как мог существовать, передвигаться

по стране, чем-то заниматься человек, за которым охотились по

политическим мотивам в условиях тотального доносительства,