– Чи у виборі професії… – додав я, пригадуючи мамині слова про її роботу.

– Таке також можливо, – мовив Престон.

– Тобто, якщо хтось живе сорок вісім років у теперішньому житті, то стільки ж він проживе й у наступному?

– Якщо дехто цього не змінить…

– Хто це може змінити?

– Іноді це робить безсмертний, як у випадку тебе і Адама, інших вартових, а інколи це відбувається за незрозумілих причин.

– Про що ця розмова? До чого ви хилите?

– До того, щоб ти був готовий, коли побачиш усе на власні очі! – підвищила свій голос схвильована Еллі, а потім затихла.

– Після завтра Нелл відбуває на завдання, яке вартові виконують багато віків… Ти відправишся з ним. На місці він тебе проконсультує… Звикай, адже те, що зробить він, ти також змушений будеш робити!

– Захищати людей? – запитав я.

– Саме так… Обороняти їхній мир!

На цьому Престон завершив свою розповідь. Допивши чай, ми розійшлися по своїх кімнатах. Цього вечора не зміг заснути. З одного боку мене насторожила розповідь Престона. Я відчував, що там щось не те… Не те, що уявляв про роботу вартових! «Захищати людей для нас не повинно бути складним – ми ж бо безсмертні, це не має бути щось таке таємниче, про що мені не розповіли сьогодні…» Та й Еллі поводилась якось дивно. З іншого боку, Еквідж сказав, що вартові відчувають слабкість, коли застосовують свої надприродні сили. Я намагався згадати, чи відчував знемогу за час, який вже був безсмертним. Можливо, так… Можливо, якщо згадаю, то зможу відтворити ситуацію, коли це відбулося, помітити дещо, на що не звернув увагу минулого разу. Через прилив думок я не спав, цілу ніч намагався зайнятися справою, яка відволіче мене від здогадів щодо дня, який проведу з Неллом після завтра. Я не знайшов кращого варіанту, ніж почитати книгу з бібліотеки Еквіджа, що нараховувала чимало художньої літератури. До самісінького ранку занурювався у світ наукової фантастики та переживань головних героїв. З цього часу я зацікавився книгами. З них стільки всього можна дізнатися про людську природу, про її здатність хвилюватися й мріяти. Сам колись був такий, був живий. «Так! Я був живий… І доки про це пам’ятатиму, пам’ятатиму, як це – відчувати, доти буду собою! Зберігатиму свою душу!»

***

«Завтра виконуватиму своє призначення! А сьогодні?… Слід підготувати себе до відрядження… Трішки помедитувати, може, спробувати якимось чином викликати свою надприродну здібність?… А краще розпитати інших вартових, як вони вперше виявили своє вміння, проаналізувати їхні тодішні дії…» – роздумував о дев’ятій ранку, стоячи перед дзеркалом у своїй здоровенній кімнаті. Я вдивлявся у свої очі, споглядав знак на шиї. Відображення напроти – воно таке холодне, таке неживе… Я розумів, що між мною і цією картинкою немає абсолютно нічого відмінного – вона позбавлена здатності відчувати, як і я! Вказівний палець правої руки мимоволі доторкнувся поверхні скла. Зненацька відчув неприязнь до того, хто дивився на мене по той бік дзеркала… Постать була моя, але дивитися на себе не мав жодного бажання. Я одягнув нові джинси, картату сорочку, які знайшов у шафі, спустився до вітальні. У просторій кімнаті, окрім Еллі, нікого не було. Невимушено гортаючи якийсь журнал, вона сиділа на канапі у білій сукні з ромашковим візерунком. Волосся її було розпущеним, шовковистим. Незабутні зелені очі підвелися й поглянули на мене. Ми зустрілися поглядами й на секунду зніяковіли. Чорнявка сьогодні не така, як учора, від неї віяло ніжністю, скромністю, що видавалося непритаманним цій дівчині.

– А де всі? – запитав.

– Хтось, можливо, ще спить, а дехто вже пішов у своїх справах… – відклавши глянець убік, відповіла Еллі.

– Які у нас, вартових, можуть бути справи? – підсів я до загадкової чорнявки.

– Хм… У кожного свої! Ми не звикли їх обговорювати, у принципі, усе дуже передбачливо! – зацікавила мене дівчина. – Якщо це Кефф, то він разом із Престоном випробовують на собі «нову зброю» проти безсмертних у військовому центрі «Сетер». Як завжди, це закінчується невдало… Стен та Террі можуть і не ночувати дома, вони постійно шукають собі пригод: шумна вечірка, чи похід до кінотеатру, чи до ресторану. Двадцять років тому Престон видав нам електронні кредитні картки з необмеженим лімітом, тому витратами ми не переймаємося…

– Мені він нічого не видавав…

– Еквідж не має влади над банківськими справами, а вони роблять іменні картки дуже довго… Напевно… На кому я зупинилась? О, Екон! Екон перебуває у своєї дівчини або ж просто десь практикує свою силу, полюбляє втілювати свої думки у реальність, іноді це виглядає надзвичайно чарівно, як у казці. А Нелл… Нелл звик проводити більшість часу, тренуючись у підвалі «Сетер», де ми були учора… Не хвилюйся за них! Всі вони обов’язково з’являться до вечері.

– Тобто Еквідж має багато грошей, які нам, як безсмертним, взагалі-то не потрібні?

– Так! – здивувалася моєму питанню Еллі.

– Чому він не віддасть гроші тим, кому вони потрібніші?

– Кому, наприклад?

– Біднякам?

– Ти краще йому про це не кажи, гаразд?

Я здивовано на неї поглянув очікуючи, що вона пояснить чому не варто цього робити.

– По-перше, Престону вони потрібні для нових технологічних розробок, по-друге, він не любить людей, які не працюють. Чи ти не помітив, що він прямолінійний і вимогливий?

– Помітив, але ж…

– Що?

– Сироти! Вони не можуть працювати…

– В організації «Сетер» є спеціальні грошові фонди на цей випадок.

– Ти цікавилася у Престона? Це точна інформація? Ти знаєш багато про його компанію?

– По-перше, кожен з нас має знати чим займається «Сетер», бо він нас забезпечує грошима, а по-друге, я й заснувала ті фонди, коли стала безсмертною… – відповіла Еллі й запропонувала мені піти подихати свіжим весняним повітрям. Вона не була схожа на інших вартових, не була заклопотана якимось буденним сум’яттям, як інші.

Погода сонячна, легкий вітерець куйовдив її волосся. Еллі розповідала мені про місцину, де живемо, про басейн на задньому дворі, про те, що до найближчого сусіда п’ять кілометрів. Ми ходили довкола маєтку, а потім натрапили на стежку, яка вела углиб лісу. Еллі запропонували пройтися нею, оцінити красу природи цієї духмяної пори року.

– Ти хвилюєшся? – запитала дівчина.

– Щодо чого?

– Завтрашній день… Думав над цим? – вона якось стурбовано говорила.

– Над своїм покликанням ще думав давно, завтра нарешті відчую його на смак! Чи не так? – з ентузіазмом промовляв я, аби її розвеселити.