"З настанням вечора, коли були запаленi свiчi, прийшли суть два спiвцi й почали виславляти подвиги Аттiли. Всi гостi зворотили зори на них. Однi уподобляли пiснi, инчi були у захватi, пом'януючи вславлюванi ратi. Дiди ж, виснаженi берем'ям лiт i вже змиренi духом, проливали сльози. За спiвцями виступив наперед скоморох i рiзноличними викрутасами покликав усепiльний смiх.

Насамкiнець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одiжжу, голосом i тiлорухами, вiн мiшав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усiх смiхом своїм…"

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенiсши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв iз собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пiстряву свиту з рiзними рукавами, що сягали йому за колiна, в дивацькому клобуковi з дзвоником i в чорнiй машкарi. Вiн, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповiдав про те, як його буцiмто розлучили злi люди з коханою голубицею. Прiск, якому сп'янiлий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змiсту арлекiнади. Вiн думав, що ся щемка пригода справдi сталася з тим сивим чоловiком, i дуже дивувався, чому «скiфи» так весело регочуть з чужого лиха.

«Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi».

Пир затягся до пiзньої ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.

«Конюший мав звiщання з инчими вельможами й складав харатiї вiд iм'я Аттiли до iмператорiв. З ним були писцi, й серед оних – Рустицiй родом з Верхньої Мiзiї. Його побрали полоном, але за велiї цноти Аттiла взяв його до себе для складання писмь…»

Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричевi Адамiсовi привiтати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечерi записав до своїх пергаменiв:

«Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдостоєнi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, кої були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно…» Всi були задоволенi – й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя київського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрної свiтлицi.

Нарештi настав i прощальний пир – вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi.

Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се…

Мiсяця того-таки

Вiдколи зустрiв у Києвому городi землякiв своїх, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настрої. З пам'ятi виринали давно забутi подiї далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тiєю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi.

Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних країв. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Києвому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя київського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сiєї землi.

Ранiше вiн не мiг i мислити собi про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного.

Дiва теж наполягла на своєму, й її не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння. Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Києвого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi своєї землi й оселити їх пiд Ворожiллю.