Адамiс пiшов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям своїм, i тiльки туга за далекою вiтчиною труїла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi краї, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в своєму привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший.

Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем своєю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i їхати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, – туди, де жили греки.

Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до неї, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний.

По тому днi серце ще дужче млоїлося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо єдине, що не повертається нiколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками.

— Се для тебе, друже, – сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. – Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, – й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. – Се ж… – Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. – Се ж… Се вiдвези вiтцевi моєму й мамi рiднiй моїй… Якщо вони в животi й здоров'ї…

Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв.

У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався.

— Се що є? – спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив.

— Ладно чинить… ладно, – мовив старий грек, думаючи своє.

Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав:

— Як його кличуть?

— Адамiс, – вiдповiв Прiск.

— Адамiс… Адамiс… Гарно кличуть. А як шанує його їхнiй Аттiла?

— Добре, кiрiє консуле,

— Добре… Добре…

Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав – той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за свої пергаменти, консул раптом згадав:

— Як, речеш, кличуть того грека?

— Адамiс, кiрiє консуле.

— Адамiс, речеш? Адамiс… А чи не змiг би покликати його ще сюди?

— Коли?

— Зараз.

— Проти ночi?

— Дарма. Збiгай кликни.

Прiск помулявсь, але мусив iти.

— Якщо кiрос консул так рече…

В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i київського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи є християнином, чи має на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче.

— А хто прислужує Аттiлi коло столу?

— Хто в хоромi є, той i прислужує, кiрiє консуле.

— Хто частує його вином?

— Кравчi, кiрiє консуле.

— Кравчi… А тобi довiри Аттiла не має. Так?

— Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую.

— I ти?

Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками:

— Задушно…

В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скiфськи – не розведеним водою.

— Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут немає чим дихати, – по довгiй паузi обiзвався Максимiн. – Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому.

Вони повставали й вийшли, й Прiск довго дивився вслiд їм. Такої щирої гостинностi вiн ще не бачив з боку свого чiльника. В голову бгалися рiзнi думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалi, й Прiск знову й знов умочав його в каламар iз чорною рiдиною, але так i не написав анi рядка, поки Максимiн i повернувся.

Консул сiв на своєму ложу й утупив погляд в отвiр полотки. Руки йому неспокiйно терлись одна об одну, й вiн жодного разу навiть не блимнув у бiк свого ритора.