Так спливло два днi, й уранцi третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Прiск допомагав ючити й запрягати конi в вiз iз царськими дарами й час вiд часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимiн, гладкий i неповороткий Максимiн, хапливо бiгав мiж челядниками й теж позирав у бiк хорому та до ворiт. I нарештi не втримався й поманив Прiска.

— Пiди кликни… Адамiса.

Прiск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:

— Маю хiть попрощатися з Адамiсом. Тут йому самотньо, а вiн же грек. Мабути, й вiн хтiв би попрощатись, а не смiє. То й речи йому: йди до кiроса консула, бо, речи, має хiть попрощатися з тутешнiм греком…

Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожної митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад.

— Адамiса нема вдома, – сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також руськi можi, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч поїзда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав:

— Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку:

— Нате!

Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах.

— Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув:

— Варвари були завше варварами, хоч i малi.

Тодi вперше глянув у бiк городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра…

Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у своєму теремi вже два днi – вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до своєї полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тiєї ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть їй про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто їде на княжi бортницi.

Повернувсь аж на третiй день пiд полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? – не зрозумiла тiлиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi неприємна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс… Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула свої дурнi побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га?

— Хто єси? – сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся.

Гатило стояв у прочинених дверях i реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився:

— Що то є? Звiдкуду маєш?

То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда.

— На дорозi-м його зналiз, – глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу.