Шрифт:
Але й відрізняються від смеречівських хлопів. У запорожців – сміливі, гордовиті погляди, яких Яцько ніколи не бачив у своїх односельчан. У кожного – шабля при боці, пістоль або й два за поясом. А на головах – овечі, лисячі або заячі шапки… Ні, зовсім не те, що на його рідній гуцульщині!
Потім він ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах-куренях, що причілками майже впритул упирались у фортечні стіни. Очеретяні стріхи припорошені дрібним сніжком. Попід ними – тьмяніють вузькі, мов бійниці, віконця. Будинки військової канцелярії і кошової старшини вищі, кращі, криті гонтою [2] . На протилежному боці майдану красується фарбованими стінами і золоченими банями січова церква.
2
Гонт, гонта (спец.) – дранка, дощечки, якими криють дахи.
Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився і проказав хрипко:
– Добридень, панове козаки!
– Здоров, парубче! – відповів за всіх Метелиця. – От тільки не називай нас так… Бо які ми пани? Голодранці… А пани – там! – кивнув на будинки січових старшин. – Зрозумів?
– Зрозумів.
– Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло… А тепер розповідай – звідки сам? Де зустрівся з Сомом?
– Та це я розповім… Потім… А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору.
Козаки здивовано перезирнулися.
– О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами…
– Ні, не знаю… Маю тільки щось йому передати…
Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.
– Що ж ти маєш передати мені, хлопче? – спитав він стривожено.
– Я з Дубової Балки, я…
– Ти з Дубової Балки? – аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні – мати, сестра, дідусь…
– Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? – Він схопив хлопця за плече. – Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!
– Мати ваша захворіли. Передавали, щоб ви прибули…
– Мати! Що з нею? Ти бачив її?
– Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.
– То ти сам не з Дубової Балки?
– Ні, вуйку [3] , я з Карпат… Коли знаєте – із Смеречівки. Утік від пана Верещаки… Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мам надію козакувати, якщо приймете…
Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів'я матері… Намагався уявити, яка вона тепер… Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв'ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня – десь за три-чотири дні доскакав би!
3
Вуйко – дядько.
– Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, – звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. – Чи не дав би ти мені коня під заставу?
– Ти хочеш їхати додому? – спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.
– Так. Провідаю стареньку… Ось Омелько дасть мені коня…
– А якщо ти заженеш його? – примружився корчмар.
– То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, що сором сідати на неї, а здереш, як за батька.
– Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш мені по чвірці злотих. Згода?
Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішки по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.
– Зайдеш до мене на хутір – скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло – в комірчині, – пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.
– Гаразд, дякую, – кивнув Арсен і вклонився товариству: – Бувайте здорові, друзі! Не згадуйте лихом! До зустрічі!
Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:
– Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове товариство не в змозі спорядити тебе краще? Ось на лишень!
Він швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна і сиву смушеву шапку-бирку.
– О, тепер не сором і під вінець! – задоволене оглянув він товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: – І першому ж блазневі, який посміє обізвати запорожця нетягою чи сіромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!