Шрифт:
Красномовний жест у бік Товкачевої дорогої шаблі, що мерехтіла проти сонця дорогоцінним камінням, і прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував другові, викликали серед козаків смішок, бо всі знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Він був, мабуть, найбідніший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навіть у кошового не було.
Товкач закліпав чорними віями, але повільно відстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтіла.
– Я з радістю… Чого ж… Бери, Арсене! – пробубонів він. – Хіба мені жалко для друга?
Всі бачили, що йому таки жалко, і потішалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтів од сміху і важкими кулаками витирав сльози. Його обвислі м'ясисті щоки дрібно трусились, а біла кудлата шапка мало не падала з голови.
– Ох-хох-хох! Сю ніч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще підвернеться тобі під руку якийсь татарський мурза – і знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! – Арсенові ж сказав: – А від мене, синку маєш люльку і кисет! Пали на здоров'ячко!
– Спасибі, батьку! Спасибі, друзі – дякував розчулений Звенигора.
В цю мить на ганку військової канцелярії з'явився джура кошового.
– Арсене! – гукнув він. – Арсене-е!
– Чого тобі? – обізвався козак, обсмикуючи на собі новий кожух.
– Швидко до кошового! Не гайся!
Арсен здивовано глянув на товаришів, ніби питав, що там стряслося, але ніхто нічого не знав.
3
– Чолом тобі, славний кошовий отамане Іван Сірко! – привітався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завів його до великої, гарно прибраної світлиці військової канцелярії і шепнув, що перед ним – сам отаман. – Маю до тебе пильну справу… Невідкладну і таємну…
Сірко зробив знак Товкачеві, щоб вийшов, устав із-за столу і сказав:
– Я тут сам, кобзарю… Сідай – кажи…
Він узяв старого за руку і підвів до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сідав, кошовий відступив назад і обіперся рукою на стіл.
Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров'ям. З-під зламаних кострубатих брів проникливе дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м'які сап'янові чоботи, та білий жупан з фрізького [4] сукна, – оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля – подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол.
4
Фріз (фр.) – сукно з провінції Фрізланд у Нідерландах.
Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків.
– Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? – запитав Сірко. Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:
– Ти не впізнаєш мене, Йване?
Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.
– Ні, не впізнаю.
– Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли… Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам'яті, пригадаєш козака Данила Сома…
– Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?
– Атож… Справді, то був я, проклятий…
– Чому ж проклятий?
– Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від'їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше. Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на Інгулець…
– Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..
– Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам… Майже двадцять п'ять років з мене не скидали заліза. Воно в'їлося мені аж до кісток. Ось… – Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. – Не витерпів – утік… Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали – очі випекли… Тільки тоді й пустили… Цілий рік никав по Волощині, поки добрався до Покуття… А звідти вже сюди… До тебе… Приніс звістку про брата…
– Про брата? Якого брата? – У Сірка сіпнулася ліва щока.
– А хіба в тебе не було братів?
– Були… Але ж вони давно загинули! Максим на Тікичі – від татарської стріли… Сам бачив… А Нестор… Хоча… невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?
– Чому ж про смерть? Він живий…
– Живий? – вражено вигукнув Сірко. – Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?
– Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.
Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.
– Неймовірно!.. Сам подумай – скільки років ми всі вважали Нестора загиблим… Його вдова вдруге вийшла заміж… Море води стекло! І раптом – така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах…
– Яким Чорнобай? – Старий підхопився, стукнув костуром. – Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів… Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було… В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого огиря – і втік… А незабаром надбігли татари – заарканили Нестора… А Чорнобай каже…