Шрифт:
В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.
– Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею – ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спіть, мої дітоньки, ку-ку, ку-ку!..
Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.
Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.
Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.
Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.
Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині – добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.
«Оце спорудив хтось! – подумав Арсен. – За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, – орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, – а й від кварцяного [7] війська чи від яничарів [8] »!
Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.
По вулиці проскакали чотири вершники. Передній – у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці – видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме – пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.
7
Кварцяне військо (іст.) – наймане військо польських королів XVIXVIII ст. Назва походить від вартості його утримання – чверті («кварця») доходів короля.
8
Яничари (тур.) – привілейовані турецькі війська, що комплектувалися із християн, забраних ще дітьми в завойованих країнах і навернених у мусульманство.
Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.
– Дай боже здоров'я! – вклонився.
– Здоровенькі були! – відповів той і показав нагайкою на фортецю. – Хто це тут замок спорудив?
– Знайшовся такий, – ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: – Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…
«А-а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», – подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив'язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!
– Пам'ятаю такого, – сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: – Однак ви даремно на нього в обиді. Фортеця – надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.
– Татари? Де? – Селянин здригнувся.
– Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул [9] . Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили…
Селянин змінився на виду:
– Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…
Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.
Напоївши коня, Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з-під мокрої груднини озивалася селезінка.
9
Чамбул (татар.) – загін.
Заспокоївся тільки тоді, коли в'їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.
Вечоріло.
На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в'юнилися до нього лісом, позаростали бур'янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам'яні жорна.
Арсен прив'язав коня до обгризеної конов'язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.
Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?
Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.
Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладеш міцним дубовим кілком.
«Дивно, – подумав козак, викручуючи з дерева скобель. – Кому знадобилося замикати цю пустку?»