Понеділок — водяний пластмасовий пістолет червоного кольору.

Вівторок — велике гроно бананів.

Середа — іграшковий індіанець у каное, з веслом напереваги.

Четвер — коробка ягідного морозива різних смаків і відтінків.

П'ятниця — настільна гра «Dlouh'y, Sirok'y a Bystrozrak'y», де, крім титульних персонажів, Довгого, Широкого і Бистроокого, виступали Принц, Принцезна і нехороший тип у всьому чорному — Коужельнік. Останній був чаклуном і всім заважав.

А потім ще одного дня — квитки на «Laterna magika». А потім — запрошення до ресторану «Брюссель» (колишній «Прага»). І так завжди, кожного вечора. Її повернення з роботи, кроки на сходах, її голос у передпокої та поява у вітальні ставали подією дня. Бо я вже знав, що в неї знову щось є — як не набір солдатиків з наполеонівських воєн, то хоча б колекція поштівок зі Старого Міста і Граду. Я пишу «хоча б» з огляду на те, що ви, певно, зауважили й без мене: її подарунки були нерівноцінні. Але кожен із них вона вміла подарувати так, що всі ставали однаково дорогими — що ілюстрований дитячий атлас, що бляшанка помаранчевого соку.

Вона не могла прийти з порожніми руками. Тому в будь-якому фільмі будь-яких років могла б зіграти фею подарунків.

Тето Галю, я переконаний, що ти на небі. Навіть якби неба не існувало, його мусили би створити спеціально для тебе.

Про весну я вже згадував. Я застав її в розпалі, хоч і в липні. До речі, липень був спекотний, тож слово «розпал» підходить. З роками мені ставало все зрозуміліше, звідки бралося те відчуття повсюдної радості. Йшлося про свободу, евфемістично загорнуту в оболонку соціалізму з людським обличчям.

Насправді йшлося не тільки про обличчя. Судячи зі знімка товариша Александра Дубчека, зробленого у плавальному басейні, йшлося загалом про соціалізм з людським тілом. Відкритість раніше заборонених зон била в очі на пляжах понад Влтавою. Смуги соромливої закритості катастрофічно вужчали, генітальна реальність увірвалася в пісний комуністичний побут на крилах бікіні. Рок-н-рол і джаз, пролетарські пивнухи, сигаретний дим, африканські ритми, міні-спідниці, джинси з ґульфіками, патлаті голови, бороди, вивалені цицьки, татуйовані стегна — усе це переживалося вперше, а тому ніби востаннє.

«Люди перестали одні одних боятись, а суспільство дивувалося саме із себе, — пише про Празьку весну Маріуш Щиґел. — Газети і телебачення позбулися безбарвності. З театру і кіно зникла нудьга. Вийшли заборонені книжки. Скасовано цензуру. На малюнку в досі офіціозному «Рудому праві» один тип каже іншому за столиком у кав'ярні: «Ні про що говорити. Усе в газетах». На іншому малюнку закохана пара стоїть під деревом. Хлопець вирізає на корі велике серце, а всередині слово ДУБЧЕК» [103] .

Людське обличчя соціалізму було хмільне і трохи блядське — одне і друге ще не так від самої свободи, як уже від її передчуття.

І саме воно так роздратувало еСеСеСеР. Нічого дивного, що він вирішив проїхатися по ньому танками. Поки ми з мамою гостювали у Празі, політбюро зважувало тактичні рішення майбутньої операції — так, наче спершу мусило дочекатися нашого повернення додому у Франик. Минуло лише пару тижнів після нього — і це сталося. Називаючи своє вторгнення бойовою операцією «Дунай», еСеСеСеР усвідомлював, що б'є в саму сутність Центральної Європи.

Кінець літа приніс у наші понурі краї військову мобілізацію й колони бойової техніки на марші в закарпатсько-чехословацькому напрямку. Я уявляв собі, як вони палитимуть з гармат по Національному театрові, висаджуватимуть у повітря ресторан «Брюссель» і рівнятимуть із землею Орлой та всі його рухомі фігури зі смртічкою включно. Я не був у захваті від цих переможних картин.

Минуть роки — і я напишу про це так: «Зрозуміло: в тому віці я не намагався заглиблюватися в політичні причини того, що трапилося. Ця інвазія швидше здавалася мені проявом певного суто естетичного конфлікту. Невимовно гарне місто, переповнене вільними молодими людьми, виявилося містом, естетично несумісним із тією системою, до якої належав я. Треба було вибирати, з ким я тепер. З боку системи в дію пішли танки — естетичний арґумент, можливо, навіть значно атракційніший для восьмилітнього хлопця, ніж якась там середньовічна архітектура на тлі гіпівського карнавалу. Не знаю чому, але в тому конфлікті я все-таки вибрав не танки».

Восени в наших кінотеатрах показували пропагандистський фільм з танками на Вацлав'яку. Будівля Національного музею часто виникала на тлі вуличних сутичок. Ще кілька місяців — і саме там, на сходах перед музеєм, спалахне Палах, студент-самоспалювач, підпільне псевдо Посвітач № 1. Але тим часом камера фіксувала юрби імперіалістичних агентів на площі. За кадром радянський голос гнівно називав усе провокацією. Епітет «радянський» у цьому випадку стосується і тембру, й інтонації. Але передусім — змісту послання. Присутній у залі народ вряди-годи гучно обурювався зрадливою невдячністю чехів. Не думаю, що на тому фільмі позбиралися винятково партійні патріоти. Ні, це був таки народ — той, який він був. І досі є.

Ми в Україні не маємо права називати себе Центральною Європою, поки не попросимо у чехів пробачення за тодішню співучасть.

Коли через два роки ми знову помандрували до Праги, цього разу з батьком, йому кілька разів було поставлено запитання, на яке він міг відповісти лиш одне: «Якби не ми, то НАТО». Так їм пояснювали ситуацію дивізійні замполіти. Іншої відповіді в батька бути просто не могло.

Проте з того часу Чехословаччина завжди вигравала з нашими у хокей.

За все на світі доводиться платити. За випущені танки — пропущеними шайбами.