Про Ленінград у цій книжці вже було. Саме звідти, з Варшавського вокзалу, ми вибрались у своє легковажне турне балтійськими столицями. Після двомісячної практики ми тягли за собою безліч валіз, на нас гірко було дивитися. Розрахунок був такий: ніч у потязі — день у Таллінні (тоді ще з одним «н») — ніч у потязі — день у Ризі — ніч у потязі — день у Вільнюсі. І з Вільнюса додому на Львів. Усі чотири європейські міста в єдиній сув'язі — ми наче академіка Лихачова начиталися.

До речі, щойно, пишучи ці рядки, я зрозумів, що він міг мати на увазі. Усі чотири міста мають у собі Старе Місто, середньовічну частину, топографічно справді типово європейську. У Ризі це Vetsriga, і Д. увесь час повторювала це, немов заклинання: вецріґа, вецріґа. Більшу частину того ризького дня ми змарнували саме в ній. Насправді там усе можна обійти за півтори-дві години дуже сповільненої ходи. Це коли йти не згинаючи коліна. Але ми примудрилися розтягнути це сумнівне задоволення годин аж на шість. Як це нам вдалося, не знаю досі. Напевно, ми кружляли по сім разів навколо кожної з ризьких атракцій: катедрального собору (в еСеСеСеРі його кумедно називали «Домський собор»), фортеці над Даугавою, височезної шпиці Святого Петра, Порохової вежі, римо-католицького Святого Якова, ґільдії Святої Марії, Трьох Братів і церкви Святого Яна.

Нічого іншого не пам'ятаю. Статуї Свободи не пам'ятаю також. Дивно, правда ж?

Якщо на вершечку Святого Петра вже тоді існував оглядовий майданчик, то не виключаю, що ми підіймалися. Але чомусь немає в мені спогаду про те, як у грудях умить забиває дух від краси, висоти, краси висоти і висоти краси.

У Домський, здається, не впускали. Зате орган було чутно ззовні, на площі. Хтось на ньому вперто вправлявся у «Порах року» Вівальді. Я посперечався з С., що втретє повторюваний фрагмент походить з «Весни». Він заперечував, що з «Осені». «Літо» від «Зими» легко відрізнити, а от «Весну» від «Осені» не занадто. Не пам'ятаю, хто з нас виграв. Напевно, осінь.

Була осінь, пізня, а нам було зимно і голодно. Про Ригу, як і про інші столиці Радянської Прибалтики, всюди в еСеСеСеРі розповідали, що там краще й не заводити жодної розмови російською — зроблять вигляд, ніби не чують. Ми їх за це сильно поважали, але боялися з ними заговорювати. Уявляю собі п'ятьох молодих латвійців, які того ж дня о тій же годині блукають Львовом і так само бояться заговорити. До речі, вони мусили боятися більше за нас. Оскільки в тогочасному Львові, зачувши російську, ніхто не відвертався і нічого не вдавав, а просто витягав з-під кожуха добре вигострену шевченківську сокиру і рубав з плеча.

У Ризі ми вигадали на це такий спосіб, що заходячи до кафе чи крамнички, Д. і О. починали щось одна одній сповіщати голосною українською. Від цього рижанам повинно було стати ясно, що ми ніякі не московські окупанти. Іншим варіантом був я, котрий заговорював чеською, ну начебто чеською. Але якщо починати фразу лагідним словом «прошу», то чеською це буде «prosim vas», від чого рижани все одно кривилися.

У таких скрутних обставинах ми дотягли до пізнього вечора і запакувались у потяг на Вільнюс. Про Вільнюс також було, а тут іще про його пекло. Цим пеклом виявився нічний залізничний вокзал. Жодного потяга, що формується у Вільнюсі! Усі потяги проходящие! Чи преходящие?! Квитки починають продавати за годину перед потягом! Жодного квитка до Львова на жоден потяг!

Пані з довідкового зауважила, що тут ми можемо чекати вільних місць до Львова ще кілька тижнів. І порадила нам їхати до Риги. Львівський потяг формується в ній.

До речі, що за військове слово — «формується»? Наче ешелон з танками на платформах. Якого біса?

Отже, тієї ночі ми рушили потягом назад. Він називався Баку — Рига, в дорозі провів уже не менше чотирьох діб і сильно пахнув.

У Баку я не був ніколи.

Зате в Ризі наступного дня побував удруге. Ми почали з квитків до Львова і — о диво! — вибороли їх. Щоправда, аж у якийсь додатковий загальний вагон. На квитках так і стояло — номер вагона 0. Таких нульових вагонів там потім виявилось аж три. Але не в тому річ.

Довелося ще один день ходити вецріґою, не згинаючи коліна. Знову Домський собор, фортеця над Даугавою, височезна шпиця Святого Петра, Порохова вежа, римо-католицький Святий Яків, ґільдія Святої Марії, Три Брати і церква Святого Яна. Іноді, коли від цього робилося зовсім нестерпно, ми виходили на міст і плелися на другий берег Даугави, аж поки не опинялися серед якихось довжелезних дерев'яних парканів і фабричних теренів. Як і першого разу, було зимно і голодно, ми зеленіли від холоду і власної молодості. У кишенях не залишалося майже нічого. Майже нічого не залишалося — лише йти вперед, час від часу озираючись на річку з мостами і шпилястий силует прекрасної Риги у потойбіччі.

Писати про Рим — це наче взагалі писати. За що не візьмися, всюди безмежність. Про що не пиши, ніяк не помістиш. А якщо поставити собі за мету написання Romanzo Romano (Великої Римської Книги), то слід випрошувати в Господа хоч трохи безсмертя — інакше ніколи не завершиш. І хто знає, чи взагалі почнеш. На світі є Нью-Йорк, Лондон, Москва, Париж — з ними теж надзвичайно складно, вони також видаються безрозмірними, але в них існують смислові координати, завдяки яким вони все-таки піддаються остаточному описанню, бодай спрощеному. Інакше з Віднем або Прагою: вони хоч і провокують на велетенські наративи, але принаймні не чинять опору — в їхньому випадку йдеться радше про наполегливість і ретельність описувача. Про Берлін уже відомо, що це нотатник. Не беруся судити про Токіо, Делі або Мехіко-Сіті. Хоч пам'ятаю всю гіперокеанічну неозорість вогнів унизу, коли наш літак заходив на приземлення в аеропорту останнього. А з іншого боку, до чого тут число мешканців? У Римі їх чи не вп'ятеро менше, ніж у Стамбулі, однак обидва міста рівні в неохопності. Просто Рим уп'ятеро густіший — от і все.

Я не хочу встрягати в цю безнадійну бійку з матеріалом та його обсягом, надто ж коли слово «обсяг» виявляється абсурдним з огляду на неосяжність.

Тому з усіх відпущених мені досьогодні римських канікул я вибираю той мокрий день наприкінці лютого. І не день як такий, а тільки хвилини, хвилини і секунди того дня. Проте спершу я дозволю собі щось на зразок інтродукції.

Коли я ще листувався з І, ми одного разу домовилися, що міста поділяються на собачі й котячі. Йшлося не про алегорію, а про фактичне переважання в міському пейзажі одного з видів. «Берлін — це безсумнівне собаче місто, — писав я. — Та, мабуть, і вся Німеччина — собача країна». Берлін тих часів повнився лабрадорами і ретриверами, але не тільки ними. І відповідала, що Москва останніми роками також набуває виразних ознак собачості. «Зате Ленінград на початку 80-х був однозначно котячим, до того ж ті коти здавалися нам якимись напрочуд великими і вгодованими, одна з моїх подруг називала їх за це великоросами», — продовжував я обмін думками, дощенту розбиваючи власну тезу з попереднього листа, суть якої зводилася до того, що все залежить від географічної широти, себто південні міста є котячими, а північні собачими. «Афіни, Ялта, Лісабон!» — сипав я прикладами. «Сочі!» — погоджувалась І. «Рейк'явік, Стокгольм, Гамбург!» — писав я, хоч, на жаль, ніколи не бував у першому, а як би він мені знадобився у цій книжці! «Оймякон, Анадир!» — відповідала І. Залишалося ще з'ясувати долю міст, які не є ані південними, ані північними. Що робити, скажімо, зі Львовом? «У Львові їх порівну», — заспокоювала мене І. Так от, Ленінград, яким його пам'ятаю, є винятком.