улюблена страва всіх чехів — гуляш із кнедлями; при цьому гуляш готується переважно з котів;

останніх у Празі водять на повідках, ніби собак; одного разу на прогулянці я відбився від родичів і мене заманили на цукрову вату цигани; вони зіграли на мене в карти; вийшло, що вони мають витягнути з мене спинний мозок; я пустився втікати і стрибнув у Влтаву просто з Карлового моста; цигани як вогню бояться води — це всі знають; мене врятували два офіцери річкової міліції у смугастих тільниках.

Ось як мене тоді несло. У такі приблизно історії.

Зрештою, про неї, Прагу, можна було розповідати безмежно і все — вона витримувала, бо все у собі вміщала. Її ніколи не вдасться пройти всю, до останнього закапелка, вона невичерпна і, як деякі інші міста цієї книжки, перенасичена всьогістю.

Зими на початку 70-х у мене були ангінними. Я провалювався в гарячку, в біль горла й кашель. І страшенно радів, що тепер із тиждень не бачитиму клятої школи. Потім гарячка потроху відступала. Лежачи в ліжку, я цілими днями не випускав з рук великого фотоальбому, що його так само подарували празькі родичі. 1956 рік, видавництво «Артія», мова російська (того вони і сплавили його нам, безнадійно русифікованим). 208 чорно-білих фотографій. Автор — Карел Пліцка. Альбом називається простіше простого — «Прага».

І от я цілими днями гортав його. Це все, що мені залишалося — якомога довше розглядати цю чорно-білу недосяжну красу: літній палац королеви Анни, мури над Оленячим ровом, бібліотеку Страговського монастиря чи дім астронома Кеплера. Я дедалі сильніше закохувався. Прага ставала ідеальною.

Ніколи більше (так я думав у ті часи розпухлих мигдалин), ніколи більше не потрапити мені до моєї Праги. еСеСеСеР більше не збирався нас випускати — либонь, після того, як батько відмовився від пропозицій кагебе їздити туди значно частіше.

До речі, про батька. Повернувшися з Праги в 70-му, він довгий (а як на нього, то фантастично довгий) час не міг пити вітчизняного пива. Він його бойкотував. «Це не пиво», — казав він друзякам. І вкотре розповідав про свою 14-ку з «Браніцького скліпека». Здавалось, йому от-от злетить з язика щось більше: «Це не соціалізм».

Мій батько був молодець. Багато років по тому він і не подумав оформлювати для себе якісь пільги за участь у бойовій операції «Дунай».

А я? Я чекав канікул і сумував за навіки закритим містом.

З часом я почав думати, що воно мені приверзлося в ангінній гарячці.

Лорд Байрон прибув до Равенни з Венеції 1819 року точнісінько в День Божого Тіла. Йому йшов тридцять другий рік і він упадав за Терезою Ґвіччолі, мешканкою Равенни. Терезі йшов двадцятий. Лорд Байрон прожив з нею два роки в домі її батьків. Кажуть, наче вони таки стали коханцями, і Терезині батьки дозволили їм спати в одному ліжку. Заради Байрона Тереза покинула свого 63-літнього чоловіка графа Ґвіччолі. Зі свого вікна лорд Байрон міг бачити гробницю Данте при церкві Святого Франциска. Напевно, він щодня поглядав на неї, хоч міг удавати, наче йому байдуже. У вільний від писання й кохання час лорд Байрон прогулювався околицями в елегантній чорній кареті, виготовленій на його замовлення один до одного, як у Наполеона, а також їздив верхи і намагався спілкуватися з простолюдом у передмісті Сан-Рокко за міською брамою. Вони відверто кпили з його нікчемної італійської.

Усе це ви знаєте й без мене.

Натомість ви не знаєте, що мені також ішов тридцять другий рік у день, коли я прибув до Равенни з Венеції. Якщо точніше — один з останніх днів мого тридцять другого року. Ще точніше — одна з останніх ночей. Коли ми врешті в'їхали в Равенну, вона саме почалася. Ми зупинилися в якомусь цілком непомітному готелі, і Аза відразу ж заснула. У таких випадках кажуть — як убита.

І знову про ту саму річку.

Того разу мої знайомі художники — він і вона — привселюдно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжою кров'ю. Пам'ятаю щойно прокреслені лезом бритви надрізи в нього на спині і як вона з вампірським знанням діла по краплі витискала його кров, як його шкіра довкола надрізів білішала під її пальцями, як безбарвна рідина у пляшці починала здаватися рожевою. А потім усе це було вихлюпнуто до Дунаю з Кам'яного середньовічного мосту. Ідея полягала в тому, що, заковтнута рибами, ця криваво-горілчана суміш поплине, ніби Йона у рибних нутрощах, дунайськими водами вниз, можливо, аж до Чорного моря. І там цю рибу, наприклад, упіймають якісь чорноморські рибалки, а потім з'їдять. І таким чином Європа об'єднається в рибі, горілці та крові.

І саме в такій Європі мені б хотілося жити.

Добре, що в нас у ті часи були принаймні балтійські міста. Їх тоді називали прибалтійськими, не знаю навіть за що. Зате про них завжди говорилося з великим ришпектом — Захід, культура, ризький бальзам на душу. Академік Дмитрій Лихачов, совесть русской интеллигенции, у котрійсь зі своїх публікацій оголосив, що в еСеСеСеР є загалом чотири європейські міста — це три столиці балтійських республік плюс Львів. І відразу ж, випереджуючи здивовані репліки, додав, що Ленінград не є таким, тобто він, звісно, надзвичайний і могутній, але не європейський.