Тобто для нас Женевське озеро не Женевське, а Лозаннське. Слово «лоза» в назві міста робить її виноградною. Крім того, в ній відлунює Анна, сироварова дружина, завдяки якій ми до неї, Лозанни, й потрапили.

Щодо цього міста в мене була своя таємна мета, про яку Пат не могла знати нічого. Приблизно [66] за рік перед тим до мене вперше написала Кс. У цій книжці я про неї не так давно згадував. Якщо ви читаєте цю книжку згідно з її абетковою послідовністю, то мали б іще пам'ятати. Кс писала до мене більш-менш отак: «Звичайно, я знаю, що у Вас є сім'я, але мені здається, я могла би стати Вашою музою. Я захоплена тим, що Ви пишете, проте, на мій погляд, останнім часом у Ваших творах відчувається деяка втома від життя. Я дуже сподіваюся, що могла б якось це змінити. Вдихнути у Вас нові ідеї та образи чи що. Про себе: мені скоро виповниться вісімнадцять, я живу не в Україні, але буваю в ній. Ще: я складаю пісні і граю на гітарі. Моє фото Ви знайдете в додатку».

Певний час я не знав, що з цим робити. Хоч ніде правди сховати, мені подобалось уявляти собі, як вона щось таке в мене вдихає — рот у рот. Тобто надихає мене. Ні, насправді я просто затримував момент відповіді. Можливо, я боявся відлякати її надто швидким листом. А може, тягнув час до її повноліття? Останнє припущення — трохи незграбний жарт, якщо хто не зрозумів.

Урешті ми почали обмінюватися листами. Здається, в другому своєму листі (найпізніше у третьому) Кс перейшла на ти, а в четвертому, відповідаючи на моє запитання, де все-таки вона живе, запропонувала мені вгадувати. «Маленька країна в Європі, — натякала вона. — Багато гір і озер». Я перебрав кілька варіантів (Словаччина, Словенія, Чехія) і ризикнув найменш імовірним: «Швейцарія?». «Браво, ти вгадав з першого разу!» — чомусь дуже втішилася вона. «Shit, — подумав я, читаючи ту її відповідь. — Як же до неї добиратися? І що то за муза така, котра за стількома замками-кордонами?». На той час я жодного разу не бував у Швейцарії, тож уже й не надто вірив, що колись до неї потраплю. Але для годиться я спитав: «І що ж тебе туди занесло?». Вона пояснила, що її батьки-лікарі знайшли там якусь дуже блатну роботу, а вона переїхала з ними. Я став уточнювати куди саме. «Чудове місто над найбільшим озером, — інтригувала й далі Кс, мабуть, велика прибічниця всіляких вікторин. — Мова французька. Але не те місто, про яке ти відразу ж подумав». «Чорт забирай, — здригнувся я. — Не Женева. Невже моє прокляття повторюється?». І випалив у листі єдино можливе фатальне припущення: «Лозанна?». «Браво, браво, браво!» — застрибала Кс у відповідь багатьма знаками оклику. Так підтвердилося найгірше.

Мої дотодішні стосунки з Лозанною складалися, хоч я в ній, повторюю, ще ніколи не бував, досить напружено. Багато років перед тим, пишучи «Рекреації», я з невідомих мотивів саме в Лозанну закинув доктора психіатрії Попеля, цього втіленого диявола. Ну, чому саме Лозанна, а не, скажімо, та ж таки Женева?

У будь-якому разі Комусь це сильно не сподобалося. Можливо, Він образився за Лозанну. Тож одного дня вирішив покарати мене і назавжди розчинити в ній певну особу, вже згадувану у цій книжці як Липа. З тієї хвилини Лозанна стала для мене Містом, Що Відібрало.

Так минуло кілька років, я ледве віддихався від завданого мені удару під ложечку.

Але щойно я прийшов до сякої-такої норми, як воно, це місто, вдруге заїхало мені туди ж. Тепер — у випадку з Кс. «Ну от, — формулював я свою претензію до самого існування, — раз на життя тобі трапляється така, що у свої неповні вісімнадцять просить дозволу зробити тобі штучне дихання, і тут виявляється, що її он аж куди занесло». При цьому — я був майже певен того — жити мені залишалося років чотири і навряд чи в мене були реальні шанси якось рішуче все це позмінювати.

Утім, наше листування тривало, то затихаючи, то знову пожвавлюючись. Вона була моєю людиною — це робилося все зрозуміліше. «Як би ти переклала українською слово «парашут»? — запитував я. «Параблазень», — відповідала вона не змигнувши оком. «А хто такі клептомани?» — не попускав я. «Фани Еріка Клептона», — витримувала вона випробу. Восени я заповзявся кликати її хоча б на пару днів до себе в ліси. Під лісами я маю на увазі ті, в яких, коли вірити записам братів Ґрімм, казковий Вовк свого часу необачно проковтнув спершу Бабусю, а потім і Червону Шапочку. «Це колишній маєток Беттіни фон Арнім, — заманював я Кс уже зовсім по-вовчому. — Ти чула про неї?». «О, Беттіна фон Арнім! — відповідала Кс. — Як мені про неї не знати? Я так її люблю! Так, я приїду, я обов'язково приїду!». Я не міг натішитись її згоді і в подальших листах намагався прискорити з'ясування технічних деталей подорожі. Замість відповідей на мої розпитування відносно дати і пропозиції зустрітися на летовищі в Берліні вона ставила інші, не менш технічні запитання, як наприклад: «А де я буду спати?». «Де забажаєш, — відповідав я після чотиригодинних роздумів. — Я постараюся винайняти спеціально для тебе Беттінине ліжко». Мої жарти їй переважно подобалися. Можливо, вона не здогадувалася, що то жарти?

Одного з наступних днів сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, і, щиро кажучи, дотепер не можу зрозуміти. «Розкажи мені, - попрохала Кс, — що ви митці поробляєте довгими осінніми вечорами в покоях Беттіни? Я хочу приготуватися до перебування поміж твоїх друзів». Я відписав їй приблизно так: «Митці — люди талановиті, але здебільшого зіпсовані. Якщо не славою і грошима, то алкоголем. Вечорами п'ємо багато вина і брудно лаємося. (У твоїй присутності, звісно, не будемо). Насамкінець у нашому товаристві іноді з'являється ще й вона — MJ». «Хто це така?» — чи не миттєво зреаґувала Кс. «MariJuana», — вичерпно відповів я.

Наступний лист від неї надійшов через сім-вісім хвилин і був останнім. «Ти мене жахливо образив, — писала Кс, — такого не пробачають! Я досі не можу отямитися від завданого тобою болю. В моїх очах повно сліз. То знай же, що я не хочу більше з тобою бачитися — і прощавай!». Вона не написала в кінці навіть свого звичного «Цілую тебе в ребро».

Деякий час я хапав ротом повітря, тоді вислав своє «ЩО ТРАПИЛОСЯ?!!! ЧИМ Я ЗАВИНИВ?!!!!! МІЛЬЙОНИ ВИБАЧЕНЬ — Я НЕ ХОТІВ НІЧОГО ПОГАНОГО!!!!», але, як виявилося, все це волання пішло внікуди.

Таким чином я отримав третій удар з Лозанни — все туди ж, у те саме сплетіння. Було досить боляче — в мене ж таких сплетінь одне, а не десять. Я мусив би вже боятися цього міста, чи хоча б остерігатись його.

Тим часом я врешті потрапив до нього і тепер ішов ним поруч із Пат. Про Кс я зненацька згадав у потязі, десь наприкінці подорожі, між Монтре і Веве. А раптом я її побачу, застрибало в мені передчуття номер один. А раптом я її не побачу, протиставилось йому передчуття номер два.