У згоді з обома передчуттями я похапцем уклав два плани — А і Б. План А полягав у тому, що ми будемо прогулюватися містом і нам зустрінеться Кс. План Б — в тому, що Кс нам не зустрінеться. Щиро кажучи, план Б виглядав куди реалістичніше, тому я взявся розробляти саме його. Я знав, що в жодному разі не візьмуся за його втілення. І все ж заманливо було думати про його бодай теоретичну втілюваність. Як і про цілком високу ймовірність успіху.

Моїм знаряддям обіцяла стати перша-ліпша телефонна кабіна з телефонними книгами Лозанни й околиць. Якщо я знайду в ній прізвище Кс, то отримаю й адресу. Інтриґа ж полягала в тому, що я не знав її прізвища. Проте, пам'ятаючи її мейл, я міг припускати, що перші дві літери, які йшли після її імені, були першими двома літерами її прізвища. По-друге, я міг припускати, що вона мусить носити прізвище своїх батьків — отже, якесь українське прізвище. А українське прізвище в телефонній книзі Лозанни, ще й з двома першими літерами в активі — то вже значно більше, ніж ніщо.

Я внутрішньо порадів такому чіткому планові і своїм детективним здібностям. А ще більше — своєму твердому небажанню заходити до жодної телефонної кабіни. «Вільному воля», — подумав я, і ми з Пат рушили від залізничного вокзалу куди очі бачили, цього разу вже наші власні, не машиністові.

Звичайно, ми зійшли вниз до озера — напевно, по Авеню д'Уші (Авеню Душі? чиєї?), а може й якось паралельно до неї. В будь-якому разі ми опинилися невдовзі на Набережній д'Уші (тієї ж?) — і зненацька відчули себе в Аркадії, над насичено-синіми озерними водами, серед блаженства вічної спеки, поміж розкоші південних рослин, у самому розпалі липневого літа. Усю дорогу ми дедалі більше скидали із себе свій високогірний селянський, пропахлий димом, сиром і кізяком одяг. Наприкінці маршруту ми вже не мали на собі майже нічого. Над озером літали чайки і вітрильники, вершини гір біліли льодовиками. Біле сухе на терасі я дозволив собі замовити нейтральною в цьому реґіоні англійською.

Зробилося так добре, що я почув, як сама Лозанна з усіма своїми лозами звернулася до мене голосом Пат і мовила приблизно таке: «Ну от. Бачиш, як гарно миритися? А ти думав, я тільки й умію, що вдаряти під дих?».

Королева-матір Єлизавета Бовз-Лайон, остання імператриця Індії, переставилася 30 березня 2002 року на 102 році свого монаршого життя, розтягнутого на все XX століття з невеличким XXI-бонусом. Як усі правильні люди, вона відійшла уві сні. Її дочка, королева Об'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Єлизавета спостерігала за її мирною та безболісною кончиною, весь час перебуваючи поруч її ложа. Усе склалось якнайкраще.

Наступної п'ятниці, 5 квітня спочилу в Бозі Королеву-матір урочисто перевезли із Сент-Джеймського палацу до Вестмінстера. Труну з її тілом, оповиту в її гербовий штандарт, прикрашений левами, луками та летючою арфісткою, було покладено на артилерійський лафет. Церемонія перевезення тривала десять хвилин. Об 11 годині 15 хвилин лондонського часу траурний урочистий кортеж прибув до Вестмінстер Голлу. Відразу по тому, як труну встановили на п'єдесталі, а навколо неї розставили почесну варту, розпочалося публічне прощання, і середньовічне приміщення Вестмінстер Голлу відчинило двері для всіх, котрі побажали віддати Королеві-матері свій останній уклін. Прощання тривало не цілих чотири доби: до 6 години ранку вівторка, 9 квітня. Об 11 годині почалось урочисте перевезення Королеви-матері до Вестмінстерського абатства, де об 11 годині 30 хвилин розпочалася заупокійна служба англіканського обряду. Найвищий ієрарх англіканської церкви Архиєпископ Кентерберійський у своєму жалобному промовлянні сказав, що «Вона була силою, гідністю та сміхом». Останнє слово (laughter), на мій погляд, можна розуміти як «радощі» або «веселощі духу».

Нічого цього я в жодному разі не переповідав би, якби напередодні поховального церемоніалу, в понеділок, 8 квітня уперше в житті не прилетів до Лондона. Ось як буває: проживаєш сорок з гаком років без Лондона і коли вже починаєш думати, що так він тобі, напевно, ніколи й не судився, отримуєш запрошення. І коли врешті у ньому опиняєшся, то відразу потрапляєш на Похорон Століття.

І все це тільки для того, щоб я вкотре міг написати: «Я пам'ятаю. Я ніколи цього не забуду». Я не забуду, як 9 квітня вранці вестмінстерський дзвін на ймення Тенор пробив 101 раз у відповідності з числом прожитих Королевою-матір'ю повних років: кожен рік пробивало раз на хвилину, 101 рік дорівнював 101 хвилині.

А потім з південного боку, від парламентських будівель і Біг Бена, вимаршувала процесія. Під звуки шотландських козик і бойових барабанів її голова наближалася до нас, вишикуваних обабіч вулиці глядачів, роззяв, громадян, підданих, туристів, натовпу. Було так, наче на фестивалі кельтської музики, щоправда, дещо мілітарному. За шотландцями в бойових спідницях сунула валлійська гвардія в червоних кітелях і чорних овечих шапках, за нею — перший кіннотник у чорному з золотим позументом вистрої (чи не генерал-майор Редмонд Вотт, головнокомандувач похорону? чи, може, сам бригадир Мартін Вайн, заступник командувача?). А далі вісімка чорних коней (розставлених за не цілком футбольною схемою 4 + 2 + 2) тягнула гарматний лафет — і отут я й побачив зблизька ту золоту летючу арфістку на синьому тлі — гербовий штандарт Королеви-матері, що в нього було оповито ясновельможну труну. Процесія, попри жалобний характер, виглядала цілком барвисто: генерали і вищі офіцери на конях, австралійські, новозеландські і трансваальські стрільці, шотландсько-канадський полк гірських піхотинців «Чорна Сторожа» (що його почесним полковником була небіжчиця), у білих шоломах — оркестр королівських військово-морських сил, який цього разу замість свого традиційного бравурного гімну «Серце дуба» проникливо зіграв жалобний марш. (Дещо віддалено це нагадувало «Процесію», що нею відкривається мій улюблений другий альбом квінів — усе цілком доречно!).

Утім, до остаточної повноти Імперії мені бракувало індійських сипаїв та червоношкірих саперів з-над Великих Озер.

Коли Тенор ударив у стоперший раз, усе стихло і завмерло рівно на дві хвилини.

«Тільки до Львова!» — повторював я і в п'ятнадцять років, і в шістнадцять, ніби дещо змінений приспів солодкавої польської пісеньки, про існування якої навіть не здогадувався. «Тільки до Львова», — така була моя відповідь на запитання, куди я подамся вчитися після школи.

Чому саме він? Я ж мав про нього на той час вельми розмите уявлення. Головним чином — як про залізничний вокзал, з якого багато років тому ми поїхали до Праги. І це, щиро кажучи, все. Виходить, я понад усе хотів до Львова тому, що він здавався мені вокзалом на празькому передмісті. Боюся, що я в цьому не помилявся.

Проте я досі не натішуся з того приводу, що 1944 року англійці не виторгували його у Сталіна для поляків. Якби їм це вдалося, то Львів був би за кордоном, і — геть усі мої надії. Державний кордон між еСеСеСеРом і Польщею проходив би десь поблизу Винників, за ним починався б Захід. І нас туди не пускали б.