Наслідком того, що історія не визнає умовного способу, стали не тільки п'ять моїх найгустіших і найгостріших років, але і все, що я досі написав. І якщо в мене є свій Дублін, то це Львів [67] .

Пишучи про нього, я вже не можу не повторюватися. Утім, я намагатимуся з кожного повтору, якщо він таки неуникненний, видобути хоча б одну несподіванку. Без несподіванок, передусім для самого автора, писання перестає бути писанням і перетворюється на переписування. Якщо вдаючись до повторів, я підбиратиму зовсім інші слова, то це вже не будуть повтори.

У цій книжці ви вже читали про те, що Берлін є нотатником. Зі Львова ж, перефразовуючи Тараса Прохаська, все ще можна зробити кілька романів. Що більше: я впевнений — з нього завжди можна зробити багато романів. Львів романний — у тому сенсі, що його романи ще не написані. Так, я згоден — про нього вже трохи романів написано і серед них є цілком непогані. Але як охопити всі можливі значення цього міста зі змінними властивостями?

Я навмання перебираю їх по одному, розуміючи, що ніколи не вичерпаю.

Колись я назвав його містом-кораблем, тепер хай побуде гаванню.

Тобто хай це буде узбережжя, можливо, гирло великої річки, акваторія, причали, доки, вантажні й пасажирські перевезення, крани, баржі і цілодобові притони.

Станіслав Лем у «Високому Замку» згадує бюро корабельного товариства «Кунард Лайн» з моделями океанських пароплавів («Лузитанія», «Мавританія») в кожному вікні. Воно розташовувалось у міжвоєнному лемівському (тоді ще не лемківському) Львові — здається, на вулиці Словацького. Цікаво, коли воно зникло — у 1939-му?

У будь-якому разі саме з того моменту Львів перестав бути явним портом і став таємним. Не бути портом узагалі він не може — така воля його засновників, що кілька століть шукали для нього місце достеменно посередині між морями Балтійським та Чорним.

Тому на його будинках стільки дельфінів. Вони стали другим за чисельністю (перший — лев) атрибутом у старій міській декорації. Можливо, це вони надали містові його особливої прохолодної слизькості. Про них можна було б назбирати окремий фотоальбом. Ними можна було б заселити окреме фотографічне море.

Про атлантичних же вугрів у підземній річці міської каналізації — написати окремий роман: дорога вугря із Сарґасового моря до Шацьких озер та Бузького басейну з Полтвою, а потім назад до океану — це друга «Одіссея» чи ще один «Улісс». Або принаймні такий от вірш:

Іноді може здаватися, наче Львів — передусім підземне місто. Тобто найсуттєвіше в ньому продовжує натужно існувати десь глибоко під нами. Оркестрова яма оперного театру є в такому разі чимось на зразок перехідного простору, почекальнею або приймальнею, нижче якої вже тільки води Стіксу.

За двома морями поженешся — до жодного так і не добіжиш. Міжмор'я Львова обернулось його безмор'ям. У середині кожного липня 80-х ми ритуально-п'яно кружляли нічними подвір'ями уздовж давньої вулиці На Рурах, силкуючись бодай у темряві вибрести на рештки водяних млинів і старого причалу. Нам пахло водою й намулом і здавалося, наче зараз ми побачимо Волоський місток зі статуєю Св. Івана, перейдемо на правий берег і заляжемо в його очеретах. Малі купецькі вітрильники з Ґданська та Любека нечутно проходили повз нас усталеним водним шляхом Полтва — Буг — Нарев — Вісла — Балтика. Сіль ішла в обмін за бурштин, а карпатський ялівець за карибські прянощі. Велике морське минуле Львова не встигало за нами й лишалося далеко позаду.

Туга за ним усе ще відлунює: наприклад, назвою вулиці Чорноморської в самому серці Старішого Міста. Не Старого, а ще Старішого — того, що в околицях Старого Ринку, де до неї прилягає вулиця Рибна.

Безмор'я Львова обернулось його безводдям. Вода стала драмою і кармою. Буття стало побутом, нудотною боротьбою з унітазами й помиями, вичікуванням і наслуханням коли подадуть коли перекриютьі врешті — тягучим скрапуванням годин і років серед гір немитого посуду та переповнених попільничок, з каменем у горлі і піском на зубах. Життя стало вмиранням у ніколи не праних липких постелях. Сморід виявився непозбувним елементом побуту, він заповз до помешкань, як до в'язничних камер, і вже не покинув їх.

Саме у Львові я вперше зрозумів суть вислову «наловити води». Це таки справді були лови, це вічне наповнювання ванн з іржавими патьоками на стінках, ці всюди понаставлювані й повні по вінця відра й тази. Це було полювання на воду і захоплення її в полон. А потім відпускання — униз, у труби каналізації, до вугрів і щурів, до підземного порту в гирлі великої річки, додому.

За цим значенням не тільки перетини просторів, але й часів. Отже, перехрестя є так само й нашаруванням. Перелік давніх торговельних шляхів, що в той чи інший спосіб дотикали Львова, не вмістився б на сторінках цієї книжки. Львів було вигадано не тільки посеред віків, але й посеред земель. Купецтво з Європи просувалося через нього до Азії, купецтво з Азії до Європи, хоча в ті часи ще ані Європи, ані тим більше Азії не знали, а знали винятково Старий Світ. Утім, якраз існування Львова й визначило подальший поділ континенту на Європу та Азію.